Читати книгу - "Над зозулиним гніздом, Кізі Кен"

Мені ще важко, думаючи про це, тримати голову ясною. Та це правда, навіть якщо цього й не було.

Коли туман, наскільки мені видно, розсіюється, я сиджу у вітальні. Цього разу мене в Шокову Шопу не пхали. Пам'ятаю, витягнули з голярні й замкнули в ізоляторі. Не пам'ятаю, чи дали сніданок. Мабуть, не дали. Пригадую, були такі ранки, коли я сидів у ізоляторі, а чорні хлопці носили добавку — начебто мені, а насправді самі все з'їдали,— поки всі троє не поснідають, а я лежав на просмердженому сечею матраці, спостерігаючи, як мегелять вони яйце з підсмаженим хлібом. Долинає запах смальцю, і чути хрускіт хліба. А бувало, принесуть мені холодну маїсову кашу та примушують їсти без солі.

А цього ранку я просто не пам'ятаю. В мене запхали стільки так званих пігулок, що я отямився аж тоді, коли долинуло, як відчиняються двері у відділення. Те, що відчиняються двері у відділення, означає, що вже щонайменше восьма, означає, що я пролежав без тями в ізоляторі десь години півтори і техніки могли спокійно прийти та вмонтувати мені все, що накаже Старша Сестра, а я про це б і гадки не мав.

Чути гамір біля дверей, отам у коридорі, де мені не видно. Вхідні двері починають відчинятися о восьмій і потім за день відчиняються й зачиняються тисячу разів: шушурх, клац! Щоранку ми сидимо рядком попід стінами вітальні, по сніданку складаючи пазли, дослухаючись, чи не брязне в замку ключ, і чекаючи, хто зараз з'явиться. Більше особливо нема чого робити. Іноді оті двері впускають молодого інтерна: приходить раненько, щоб оглянути нас До Прийому Ліків. ДПЛ, ось як це називається. Іноді чиясь жінка приходить на високих підборах, притискаючи сумочку до живота. Іноді гурт шкільних учительок, яких водить на екскурсію той дурний піарник, що постійно сплескує вологими долонями, повторюючи, як він тішиться, що в психіатричних шпиталях позбулися старомодної брутальності. "Якарадісна атмосфера, ви не згодні?"

Плескаючи в долоні, метушиться довкола вчительок, які задля безпеки туляться разом. "Як подумаю про давні дні, про бруд, і погане харчування, і навіть — так-так — жорстокість, тоді я розумію, пані, що наша кампанія принесла плоди!" Хай хто заходить у двері, з ним приходить хіба розчарування, та надія все-таки лишається, і коли ключ устромляється у замок, усі голови піднімаються, мов їх за ниточки смикають.

Цього ранку замок скреготить якось дивно: за дверима незвичайний відвідувач. Чути голос Охоронця, різкий і нетерплячий: "Новачок, розпишіться за нього",— і чорні хлопці підходять.

Новачок. Усі кидають карти й "монополію", обертаються до дверей. Зазвичай я в цей час підмітаю в коридорі, тож міг би побачити, кого там реєструють, але сьогодні вранці, як я вже пояснив, Старша Сестра напихала в мене тисячу фунтів гидоти, тож я з крісла зрушити не можу. Зазвичай я перший бачу новачків: як вони прослизають у двері та скрадаються попід стіною, а потім стоять перелякано, поки чорні хлопці прийдуть за них розписатися й забрати в душову, де роздягають і лишають тремтіти біля відчинених дверей, а самі, шкірячись, бігають коридором у пошуках Вазеліну. "Потрібен вазелін,— кажуть вони Старшій Сестрі,— для термометра". Вона обводить їх поглядом. "Ну авжеж,— і вручає їм банку, куди влізе щонайменше галон,— тільки, хлопці, не треба там купчитися". А тоді двоє з них, а може, і всі троє опиняються в отій душовій разом з новачком, обмащують термометр вазеліном — шаром завтовшки з палець — і все кудкудакають: "Отак, мамцю, отак",— а далі, зачинивши двері, вмикають водночас усі душі, аж не чути вже нічого, крім сердитого сичання води на зелених кахлях. Я ж бо там майже щодня, я мов навіч це бачу.

…