read-books.club » Сучасна проза » Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій 📚 - Українською

Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

87
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Двері в день. Міс Адрієна" автора Гео Данилович Шкурупій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 67
Перейти на сторінку:
бути щось простіше за цю пропозицію? Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати! І людськість вільна. Вона може творити нове.

Хіба не так само і з одною людиною, – думав Гай, – хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?

Повз нього пройшла якась жінка і зачепила його голим ліктем. Гай одірвався від думок і поглянув на неї, вона довго подивилася йому в очі, ніби запрошуючи до чогось, ніби навмисно дратуючи його своєю постаттю, що вся ворушилася під тонкою сукнею. Гай подивився й одвів свій погляд од неї.

Ця жінка сіла за столик проти нього і своїм необережним рухом і своїм поглядом одірвала його на деякий час од думок.

Гай ніби видерся з тиші думок і тепер, як плавець, пірнув у галас пивної, у викрики й нявкання джазбанду.

Компанії за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.

Висока постать Дмитра Гамуза ніби керувала цим анархічним зібранням, і в цьому хаосі пляшок і людей відчувалася якась закономірність, що ніби втілювалася в постать високого диригента.

Жінка, що сіла за столик проти Гая, одверто й цинічно оглядала його, ніби питаючи, скільки фунтів він важить і яку міць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, ніби всім своїм єством пересунувся в іншу площину і тепер реагував на зовнішні прояви цього оточення.

Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.

– Ви знаєте площу зі сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подібний до негра.

– Ота, що на ній стоїть готична кірха?

– Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр. Їду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.

Їду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріяли, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащі… Знаєш, так, як його малюють!

Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

– Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..

– Що ви написали новенького?

– Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!

– Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі…

– Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.

– А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав він мене й іронічно посміхнувся.

– Зверніться до Вересаєва, – відповів я йому, – він спец.

– А ну їх у…, цих хробаків! – вилаявся Пушкін.

З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової Генерації».

Так мені приснився Пушкін.

Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддавався і всім іншим впливам галасливої пивної.

Гострі, прокислі пахощі пива мішалися з їдким духом вбиральні, що допомагала сучасним епікурейцям нищити жовте, трохи гірке питво.

Стрільці, одягнені в зелені уніформи, наївно й грубувато фліртували з жінками, витрачаючи аскетизм касарень. Кілька проституток, що сиділи за одним столиком, розташували на стільцях своє біле випещене м’ясо і, як завзяті рибалки, закинули вудки своїх поглядів у каламутні річки залі. Кожна вудка кінчалася гачком із блискучих ніг у шовкових панчохах і лакованих черевиках. Якась двонога риба мусіла клюнути на цю новітню принаду.

Вже трохи сп’янілий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосіб виплисти з цієї каламутної ріки, щоб одірватись від такого гачка, що міцно затяг його у трясовину обивательства.

Двері пивної були відчинені в ніч, в літню ніч, що блищала золотими сузір’ями, плюскала рікою й сліпучо сяяла електрикою вулиці. Вийти в двері, вийти в ніч, як виходить корабель у відкрите море, і він може стати вільним моряком, він знову зможе стати мандрівником до мети.

Безліч різноманітних плянів, один дивовижніший за другий, спадали на думку Гаєві. Безліч інсценіровок і театральних інтриг, запозичених з авантурних романів і карколомних фільмів, ввижалися йому, як втомленому плавцеві ввижається земля чарівних островів.

Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сиділа коло каси, і все напруженіше вишукував способу, який зробить його знову мандрівником до мети, як альхеміки вишукували елексир життя й чарівні секрети, що обертають скло на діямант, а звичайний морський пісок – на золото.

Гай фальсифікував дію. Фальсифікована реальність розсипалася на звичайний порошок мрій…

II

Передмова

Старовинні майстри пензля – їхні великі ймення: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікель Анджельо— глибоко відчували процес своєї мистецької роботи, вони заглиблювались у самий матеріял, і в їхніх руках він набуває чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобів своєї творчости. Вони сами робили полотна, ґрунтували їх, робили фарби та олію. Вони вже з цього моменту захоплювались матеріялом, барвами фарб, приємними пахощами олії та розмірами виготовлених полотен. Крім цього, вони вивчали анатомію, викрадаючи ще теплі тіла людей в інквізиторів, вони були альхеміки та винахідники. Вони могли мати надхнення в своїй роботі від самого матеріялу: вони знали його краще, ніж знаємо ми, сучасники великої техніки та індустрії. Можливо, що й письменникам тих часів доводилося самим виробляти атрамент і папір, і кожна крапка їхня, кожна літера, кожне слово були економними: їх можна було вважати за піщинки золота.

А тепер що?

Пішов до крамниці, купив хоч і пуд паперу, сулію атраменту, і пиши скільки душі завгодно. Чи не тому тепер так багато

1 2 3 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"