Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

була варта захоплення. Цікаво, чому люди частіше не вдаються до таких методів. Це ж так благородно: влаштувати конкурс, у якому на користь кандидата свідчитиме не розмір гаманця, а моральні якості і здобутки. Досі пам’ятаю, якого глибокого зазнав задоволення, дізнавшись, що сім’я Суґімура — після украй ретельного розслідування — вирішила, що я найдостойніший будинку, яким вони так дорожили. І, безумовно, цей дім цілком вартий того, щоби потерпіти через нього кілька незручностей; попри приголомшливий та імпозантний екстер’єр, усередині будинок був оздоблений м’яким натуральним деревом з красивою текстурою, і з часом усі ми погодилися, що кращого місця для відпочинку й умиротворення годі шукати.

Одначе пихатість сім’ї Суґімури проступала на кожному етапі укладання угоди, а деякі члени родини навіть і не намагалися приховати свого ворожого ставлення до нас, тому, можливо, менш проникливий покупець уже давно образився би і відмовився б від цієї затії. Навіть багато років потому, коли я випадково зустрічався з кимось із членів цієї сім’ї, вони, замість того, щоб перекинутися зі мною кількома ввічливими словами, просто посеред вулиці починали випитувати, в якому стані дім і чи я щось у ньому переробляв.

Нині про сімейство Сугімурів чути лише зрідка. Щоправда, незадовго після капітуляції до мене навідалася молодша з двох сестер, які опікувалися продажем будинку. Роки війни перетворили її на змарнілу хворобливу стару жінку. Як і решта її сім’ї, жінка і не намагалася приховати, що її цікавило, як будинок — а не його мешканці — пережив війну; почувши про мою дружину і Кенджі, вона лише висловила скупе співчуття й відразу ж узялася розпитувати, якої шкоди будинку завдали бомбардування. Спочатку я за це на неї розгнівався, але потім помітив, як її погляд мимохіть блукає кімнатою і як вона час від часу різко замовкає просто посеред котроїсь зі своїх виважених, офіційних фраз, і зрозумів, що на неї накочуються цілі хвилі емоцій через повернення до свого колишнього дому. І коли збагнув, що, відколи продали дім, більшість її родичів вже померли, мені стало її шкода і я запропонував оглянути приміщення.

Будинку теж не вдалося пережити війну неушкодженим. Акіра Сугімура добудував колись до нього ліве крило — три просторі кімнати, приєднані до основної частини будівлі довгим коридором, що пролягав по один бік саду. Цей коридор був такий довжелезний, аж подейкували, буцімто Суґімура побудував його — як і все ліве крило — для своїх батьків, від яких хотів перебувати щонайдалі. Хай там як, а коридор цей становив найбільшу принаду будинку; в післяобідній час він по всій довжині ставав поцяткований грою світла і тіні від листя, і від цього складалося враження, що йдеш садовим тунелем. Найбільше від бомбардування постраждала саме ця частина, і коли ми оглядали її зі саду, пані Суґімура ледве стримувала сльози. До того часу весь мій гнів на цю літню жінку вже вщух, і я запевнив її, що за першої ж нагоди все полагоджу і будинок знову матиме точнісінько такий вигляд, як за часів її батька.

Коли я їй це обіцяв, то й гадки не мав, що матеріалів і надалі бракуватиме. Ще довго після капітуляції доводилося тижнями чекати, поки привезуть якусь дошку чи цвяхи. І коли мені за таких обставин все-таки вдавалося щось зробити, то я працював над основною частиною будинку, якій, звісно ж, не вдалося залишитися неушкодженою — і тому відновлення садового коридору східного крила тривало повільно. Я постарався зробити все, щоб стримати процес руйнування, але відкрити цю частину дому ми зможемо ще нескоро. Та й тепер, коли тут мешкаємо лише ми з Норіко, немає сенсу квапитися розширювати житловий простір.

Нині, якби я повів вас у задню частину будинку і відсунув убік важку завісу, за якою ховаються залишки садового коридору Суґімури, ви б і зараз могли розгледіти його колишню мальовничість. Але, безсумнівно, ви також помітили б і павутиння, і плісняву, яким я не можу дати ради; і величезні діри у стелі, закриті від неба лише шматками брезентини. Іноді, рано-вранці, я відсовую завісу, щоб подивитись, як у тоненьких забарвлених сонячних променях, що пробиваються крізь брезент, витанцьовують хмари пилу, мовби стеля щойно обвалилася.

Окрім коридору і східного крила, найпоруйнованіша була веранда. Члени моєї сім’ї, а надто дві мої доньки, завжди любили збувати там час за розмовами, дивлячись на сад; тому, коли Сецуко — моя заміжня донька — вперше приїхала до нас після капітуляції, я не здивувався, побачивши, як засмутив її стан веранди. До того часу я вже полагодив найгірші пошкодження, але з одного краю веранда досі була викривлена і потріскана в тих місцях, де вибухова хвиля вигнула дошки догори. Дах веранди теж постраждав, і в дощові дні нам доводилося щось підставляти, щоб вода, яка протікала крізь покрівлю, не розливалася по підлозі.

Щоправда, за останній рік мені таки вдалося виконати частину робіт, і коли минулого місяця Сецуко знову приїхала, веранда вже була майже відновлена. Норіко взяла відпустку на час гостювання сестри й, оскільки дні і далі стояли погожі, мої дві доньки збували на веранді чимало часу, як за давніх добрих часів. Почасти я приєднувався до їхнього товариства, й іноді здавалося, що все як і роками раніше, коли ми всією сім’єю сідали на веранді в сонячні дні і неспішно бесідували про все на світі. Якось минулого місяця — здається, першого ж ранку після приїзду Сецуко — ми сиділи всі разом на веранді після сніданку, і Норіко сказала:

— Сецуко, як добре, що ти нарешті приїхала. Я зможу хоч трохи перекласти догляд за батьком на твої плечі.

— Норіко, перестань... — Її старша сестра ніяково засовалася на подушці.

— Тепер, коли батько вийшов на пенсію, він іще й як потребує догляду, — провадила далі Норіко з підступною посмішкою. — Треба постійно його чимось розважати, бо він починає хандрити.

— Перестань... — Сецуко нервово посміхнулася й, зітхнувши, повернулася обличчям до саду. — Схоже, клен уже повністю відновився. Який же він красивий!

— Батьку, Сецуко, мабуть, і гадки не має, який ти став. Вона пам’ятає тебе лише за тих часів, коли ти, як справжній тиран, тільки те й робив, що віддавав нам усім накази. Тепер ти став значно лагідніший, правда?

Я засміявся, щоби показати Сецуко, що це все жарт, але моя старша донька і надалі мала зніяковілий вигляд. Норіко повернулася до сестри і додала:

— Але йому і справді потрібен догляд, інакше він цілісінький