Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

трапилося з розкладеною тут шахівницею пам’яті. Я нічого не додавав, але з багатьох можливих порядків переакцентував один. Можливо, тому, що мимохіть шукав лейтмотиву, осі координат, послідовности життя? Аби навіть собі не зізнатися, що безліч напрямків порушено, загублено, змарновано? Чи навіть виключно тому, адже ми завжди прагнемо, щоб як теперішнє, так і минуле мало якийсь упорядкований і чіткий сенс, хоча насправді так не мусило б бути? Начебто нам не досить просто жити — вже не кажучи про зрілий вік, коли інертність і брак чітких сенсів не припустимі, — але в дитинстві? Я хотів ґречно надати голос дітвакові, не заважати йому, наскільки це вдасться. А сам використав його, вивернув його кишені, шухляди, зошити, щоби похвалитися перед старшими: ось як гарно все з самого початку заповідалося, ось, мовляв, якими личинками майбутніх чеснот були навіть його грішки. Щоби якось виправдати цей грабунок, я перетворив його на гарний дороговказ, мало не на цілу систему. У такий спосіб я написав іще одну книжку — так, ніби від початку не знав, не здогадувався, що інакше й бути не може, що будь-яка спроба протоколювання спогадів є ілюзією, отим суворим обмеженням, аби нічого не додавати від себе. Я додавав аж надто часто, коментував, інтерпретував. З чужих секретів та забавок — бо власних уже не маю, бо вони не існують — збудував тому малюкові гробівця, замкнув його в ньому, сам сумлінний, відсторонений і діловитий. Наче писав про когось вигаданого, про когось, хто ніколи не жив, кого можна виліпити відповідно до естетичних канонів, згідно з волею і планом. Це не гідно. Так не чинять з дитиною.

I

Пам’ятаєте перелік загадкових речей, які лапутяни знайшли в кишенях Ґуллівера? Таких таємничих і фантастичних предметів, як гребінь-гострокіл, велетенський годинник із ритмічним цоканням, та чимало інших дивовиж уже цілковито незрозумілого призначення? Я також був колись лапутянином. Я знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою. Він не боронив мені нишпорити по кишенях свого чорного, пропахлого тютюном і шпиталем вбрання. У лівій кишеньці камізельки батько носив металевий циліндр, схожий до набою на великого звіра, що розкручувався, зраджуючи всередині маленьку пірамідку з нікельованих лієчок, насаджених одна на другу. Кожна наступна мала менший діаметр, ніж попередня. Це були отоскопи. У сусідній кишені ховався олівчик, який на час моїх перших досліджень майже повністю списався. Олівчик був у золотій оправі, яка, коли натиснути (але з силою, більшою за мою), клацала й висувала недогризок грифеля. У сурдуті було металеве пуделко, вистелене оксамитом, яке клацало досить грізно. У ньому лежав малесенький гаманчик — не для грошей, бо не містив нічого, крім шматка замші, який сам собою розкладався, варто розстебнути ґудзика. Було там іще маленьке срібне пуделочко з кнопкою на вічку, у якому лежало щось на кшталт срібної пластинки з припасованою зісподу пласкою темно-фіолетовою ґумкою. Але туди не можна було пхати пальців, бо вони відразу ставали чорнильними. А на протилежному боці, у сурдуті — кругле дзеркальце з діркою посередині, тріснуте, на чорній тасьмі з пряжкою. Це дзеркальце охоче збільшувало мою бузю, перетворюючи око на величезний ставок, у якому, наче кругла риба, плавала кара райдужка. За очерет довкола ставка правили грубезні вії. Знов-таки на камізельці висів на золотому ланцюжку плаский годинник, теж золотий, із трьома кришками. Годинник мав цифри, що звалися римськими, і маленьку секундну стрілку. Відкривати кришки на звороті я сам не вмів і це не завжди дозволялося. Там жили маленькі коліщатка з рубіновими очками, які світилися та ходили. Так я знайомився з батьком зблизька. Він носив білі сорочки в тонку чорну смужку, із манжетами, що припиналися ґудзиками, і гарним комірцем, який також припинався, але вже шпильками. Чимало таких, уже зношених, комірців лежало по шухлядах білизнярки. Вони були приємні на дотик завдяки своїй еластичній цупкості й мені завше здавалося, що з них можна зробити щось цікаве й корисне. Але я так і не дошолопав, що це могло б бути. Батькова краватка була м’яка, чорна, нагадувала шарф і зав’язувалася на бант. Його капелюх мав широкі м’які криси й ґумку, яка чудово натягувалася. Ціпків було два, один із них часом десь губився. Це були досить звичайні ціпки. Куди цікавішого мав мій вуйко — зі срібною кінською головою. А якась невимовно стара особа, що ледве рухалася і часом нас відвідувала, послуговувалася ще іншим ціпком — з голівкою зі слонячої кістки. Одначе я ніколи не бачив його зблизька, бо ховався від того гостя. Він страхітливо сопів, а я ж бо не знав, що він не збирається таким чином мене налякати. Це був хтось на кшталт іще одного вуйка чи правуйка, але, на мою думку, він анітрохи не був схожий на вуйка.

Ми мешкали на вулиці Браєрівській[2], під четвертим нумером, на другому поверсі[3]. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського садка[4] або алеєю Міцкевича[5] вгору, у напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка, бо він на нього тоді не спирався. Зимовими полуднями, коли в садку було ще надто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській[6], повз Університет Яна Казимира, де, закинувши голову, можна було оглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудернацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розкриту книгу, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, тож переважно я оглядав батька, який крокував збоку — до висоти колін, ненабагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені незнайомі — гладкі, без слідів застібки. Зникли також гамаші, з якими він не розлучався. «Звідки в тебе такі черевики?» — спантеличено спитав я, а тоді почув із висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!». Це взагалі був не батько, а якийсь абсолютно чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на кілька кроків позаду. Я напудився. Це було надзвичайно неприємне відчуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати.

Єзуїтський сад був не надто великий, але я все ж примудрився якось у ньому загубитися. Було це одначе так давно, і я був іще таким малим, що це власне не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високими кущами, якщо не помиляюся, ліщини, бо