Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

Завдяки своєму географічному розташуванню Крим з давніх давен відігравав помітну роль в економічному і політичному житті народів і країн Азово-Чорноморсько-Середземноморського басейну. З ним тісно була пов’язана історія скіфської держави, стародавніх Греції та Риму, Візантії, Золотої Орди, Кримського Ханату та Османської імперії, а також давніх степових імперій і, нарешті, слов’янських держав Київської Русі, Української гетьманської держави, Російської імперії, а на сучасному етапі України та Росії. При цьому зауважимо, що вся історія Криму являє собою ланцюг безперервних конфліктів. З огляду на те, що нинішнє напруження в Криму викликане суперечками України та Росії, що тут відчувається сильний вплив з боку кримськотатарського національного руху, розглянемо витоки та причини цього напруження від часів, коли в Криму та Північному Причорномор’ї взагалі з’являються руси-українці, потім кримські татари, а пізніше і росіяни.

Розглядаючи це питання, насамперед з’ясуємо, хто такі українці, звідки вони взялися. Визнаний авторитет в українській історичній науці академік М. Грушевський на це відповів так: «Теперішнє Українство се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, тих, що від українського народу його права відібрали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе — те, що почалося багато віків тому»[3].

М. Грушевський переконливо обгрунтував свою думку, використовуючи численні археологічні та історичні джерела: «При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східнослов’янські, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні — і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря. Трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід в Донщині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках, а дещо, мабуть, стратили на заході»[4].

Як свідчать письмові й археологічні джерела, слов’яни проживали на Кримському півострові ще у VIII ст. З утворенням на рубежі VIII–IX століть, внаслідок об’єднання східнослов’янських племен, держави посилюється проникнення слов’яно-русів у Північне Причорномор’я. Наші пращури були добре відомі у той час, як хоробрі воїни, мореплавці, ходили походами і до Візантії, і на Каспій[5]. У широковідомому історичному документі періоду Київської Русі «Повісті минулих літ» так описується похід київського князя Олега на Царгород (Константинополь): «Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві. Він узяв із собою велику кількість варягів і слов’ян, і чудь, і кривичів, і полян, і северян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, які є перекладачами. Всі ці племена греки називають «Велика Скіфія». З усіма ними пішов Олег на конях і на кораблях. Число кораблів було 2000, і прийшов він до Царгорода». Місто було обложене і з суші, і з моря. Візантійці вирішили відкупитись і дали, як вказує літописець, дань «на 2000 кораблів по 12 гривен на людину, а в кораблі по 40 мужів»[6]. Отримавши викуп, Олег завершив справу миром.

Переможні походи київських князів на Візантію у 907, 911, 944 рр. зміцнили міжнародний авторитет Київської Русі. За договором 907 р., який був найбільш вдалим і вигідним для Київської Русі, Візантія зобов’язалася платити данину і погодилася на безмитну торгівлю руських купців на своїй території. Літописець із задоволенням відзначає: «Царі ж Лев і Олександр уклали мир з Олегом, зобов’язавшись давати данину, і, давши клятву, самі царі цілували хрест, а Олега водили до клятви. І мужі його зброєю і своїм богом Перуном і тваринячим богом Волосом, і підтвердили мир»[7]. 944 р. між Київською державою і Візантією було укладено нову угоду про мир. Незважаючи на невдалий похід князя Ігоря того ж року, угода не лише визнавала присутність русичів на Чорному морі, а й наділяла їх правом захищати інтереси Візантії в Криму і не пускати туди болгар. З документу також видно, що Русь мала уже в Криму підвладні їй землі.

З цього часу зміцнюється вплив Київської Русі в Тавріці (Тавріка — давня грецька назва Кримського півострова). Подальші події, особливо завоювання Володимиром Корсуня (Херсонеса) у 988 р.[8], прийняття християнства і шлюб князя з візантійською царівною поставили Київську Русь в один ряд з могутніми державами. В цей же час, тобто у 988 р., за версією Л. Н. Гумильова київським князем Володимиром була підкорена Тмутаракань і утворене Тмутараканське князівство. З цього часу Тмутаракань — центр однойменного князівства, перетворюється в руське місто — центр політичного, економічного та культурного життя в Причорномор’ї та Криму, резиденцією князя Мстислава Володимировича. Під час вступу на княжіння Мстиславу було не повних шість років.[9] Але князь в ту епоху — це тільки представник, а справжні правителі призначались Великим Київським князем. Пізніше, уже в зрілому віці Мстислав увійшов в історію у зв’язку з перемогою над Касожським (Черкеським) князем Ридаде[10] у їх знаменитому поєдинку. Про це поетично оспівується в «Слові о полку Ігоревім». В період розквіту, тобто в X–XII ст., наша давньоруська держава охоплювала територію від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя.

Що ж до Кримського півострова, то і в XI ст. Київська Русь мала значний вплив у Західному Криму. В 1073 р. київський князь Святослав Ярославич послав своє військо до Корсуня, що свідчить про ослаблення тут влади Візантії. Східна частина півострова в цей час входила до складу давньоруського Тмутороканського князівства, розташованого в гирлі Кубані, на Таманському півострові. До князівства входили також Боспор (Корчев) та інші міста Таврівки. Археологам, історикам добре відомий Тмутороканський камінь (таку назву дістала мармурова плита) з написом від 1068 р. Вирізьблений на ній давньоруський текст повідомляє, що князь Гліб Святославович міряв відстань по льоду «від Тмутаракані до Корчева» (Керчі).

Нашестя половців значно ослабило руський вплив у Причорномор’ї на певний час. Після 1094 р. в історичних хроніках більше не згадується про Тмутороканське князівство. Але в цей час відзначається активна торгівля купців з Київської Русі.

Високим був авторитет русів на Чорному морі. Не випадково арабські географи X–XII ст. називали Чорне море Руським[11], а керченську протоку — «гирлом Руської ріки».

Тавріка підтримувала тісні економічні зв’язки з Київською Руссю. Багато міст півострова вели жваву торгівлю з русами. Серед них особливо виділяється грецьке місто