Читати книгу - "Двадцять два сонети (Переклав Д. Павличко), Вільям Шекспір"

На ньому вміститься і човник мій,

Що безмір вод так непомітно оре,

Втопаючи у хвилі штормовій.

Суперник мій іде понад глибини,

Він – корабель високий, наче дім.

А я – на мілині. Хто з нас погине?

Та що там шкоди в човнику малім!

Я знатиму, як прийде мить остання:

Одне і те ж – кохання і конання.

123

Ні, часе, не хвалися, змін нема;

Нові ти зводиш піраміди й вежі,

Щоб здивувати нас, але дарма –

То все старе, лише в новій одежі.

Ми любим, щоб усе було старим,

Бо наші дні короткі; ти, одначе,

На нас пускаєш новизну, як дим,

Щоб затуманилося око зряче.

Реєстрами своїми нас не муч,

Все в них брехня – минувшина й сучасне;

Все робиш поспіхом, нашвидкуруч,

Одне засвічуєш – та інше гасне.

Твоєї не лякаюся коси,

Я правдолюб, а ти брехун єси!

124

Якби любов моя була дитям

Випадку, то, подібно до байстряти,

У бур'янах коло огидних ям

Повинна б з волі часу розквітати.

Вона ж не випадкова – хай ідуть

На неї всі нещастя та знегоди,

Посміхнена погорда, рабська лють,

Жага й злоба принадливої моди,

Розсудливість холодна і стара –

Та не страшні вони моїй любові,

Сама ж вона несхитна, мов гора,

Звелась над примхи часу тимчасові.

Хай це посвідчить часу скоморох,

Що злом прожив, але для блага здох.

129

Безстидства дух у хтивості живе,

А в дії хтивість – що то за потвора! –

Лжесвідчить, убиває, нищить, рве,

На дикощі й падлюцтво завжди хвора.

Її ненавидиш і любиш ти,

Мов довелось наживку проковтнути,

Яку дають, щоб з розуму звести,

Щоб жертва не злякалася отрути.

Летиш за нею, прагнеш те піймать,

Що тягне вже само тебе до згуби,

На пробу – то блаженство й благодать,

А потім – біль, шахрайство ядозубе.

До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть,

Ніхто не обминає згубну путь.

137

Сліпа любове, що вчинила ти

З моїми потьмянілими очима?

В красі не можу я краси знайти,

Стає потворність, наче врода зрима.

Причалили хай очі залюбки

В тій гавані, де всім човнам просторо.

Чому на мене ти куєш гачки

Із помилок мого слабкого зору?

Те, що лише моїм було колись,

Тепер належить всім – хіба ж я буду

Кричати – це неправда, подивись,

Як сяє чистотою купа бруду?!

Я бачу: правди в правді вже нема,

Мене поглинула брехні чума.

138

Клянеться мила в правді без упину,

Я бачу – то брехня, та вірю їй,

Коли мене приймає за хлопчину,

Ненавченого в школі життєвій.

Так, юнаком вона мене малює,

Хоч знає, що пройшла моя весна.

Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує –

Тут з двох сторін панує лож одна.

Моя кохана побрехати рада,

Я рад: за юного беруть мене!

О, то закоханих найбільша вада –

Довір'я неправдиве й показне.

Ми дурим одне одного навзаєм

І наші вади брехнями влещаєм.

144

Є дві любові, мов два духи, в мене –

Два янголи, що борються тихцем;

Дух кращий – то хлоп'я благословенне,

Дух гірший – то жона з хмурним лицем.

Вони обидва володіють мною.

Жадає в образі жіночім зло

Мого святця зробити сатаною,

Затьмарити його сяйне чоло.

Мій добрий дух борониться запекло.

Не знаю, стане чортом він чи ні,

Та знаю, що два янголи – це пекло,

Моя душа – це ж місце їх борні.

Вестиму в сумнівах життя суворе,

Допоки, зло в мені добра не зборе.

146

Душе, навіщо прикрашати прах,

Де ти знайшла притулок на хвилину,

Кувати золотом на хаті дах

І зовні розмальовувати глину?!

Нащо тобі те в'януче майно

Вбирати в пишні розкоші й оздоби,

Коли на нього ждуть уже давно

Його єдині спадкоємці – хроби?!

Душе, дай плоті чахнути! Живи

Лише святим! Купуй собі години

Безсмертні, недосяжні для черви

І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,

Годуйся смертю, і вона помре.

147

Моя любов – гарячка; день при дні

Вона лише наснажує хворобу,

Розпалює жадання маревні,

Бажаючи звести мене до гробу;

Лікує розум мій мою любов,

Та доктор той вже в мене не буває,

Бо тих його суворих настанов

Я не хотів триматись, я – в одчаї;

Бажання – смерть, але не збутись їй,

Бо ліки не дають мені сконати;

Шаленець, я зробився сам не свій

Од правди, що її не хочу знати;

Я вірив: ти і чиста і ясна,

Ти ж – наче пекло, наче ніч, страшна.

151

Любов не знає докорів сумління,

Хоч, звісно, совість – то її дитя.

Облуднице, мої гріхопадіння –

Ява твого гріховного життя. –

Як зрадиш ти, я, наче для відплати,

Розпусті віддаю спрагненну плоть;

їй дозволяє дух тріумфувати,

Являти жизняну й нестримну хоть.

А слова іншого й не прагне тіло,

Ти тілу – нагорода дорога;

Воно готове коло тебе сміло

І падати, й вставати, як слуга.

Любов – вставання й падання без краю,

Я в ній народжуюсь і помираю.

152

Я зраджую тебе, та, клянучись

Мені в любові, зраджуєш ти двічі,

Довір'я й клятву, що в одне зійшлись,

Ламаєш, хай-но одверну я вічі.

Чом я тебе в невірності виню,

Як сам невірним був? Моя кохана,

Я наскрізь бачу всю твою брехню,

Та всі мої присяги – теж омана!

Я клявся, щоб твою пройняти лож,

Твоєю чесністю і добротою,

Я очі закривав на все або ж

Їх змушував тебе вважать святою.

Божився я, що чиста й вірна ти, –

Та це брехня, їй краю не знайти.