Читати книгу - "Казка про гномиків і найсмішнішу країну найвеселіших жартунів, Народні"

– Слухай, хлопче, досить лежати, зараз я тебе розфарбую, щоб ти не був такий одноманітно червоний і йди, допомагай іншим розфарбовувати світ. Хочеш я дам тобі великого пензля? Або можу дати три маленьких...

– А можна і великого, і три маленьких?

– Ну, звичайно можна. А що ти хочеш розмальовувати?

– Стіни палацу!

– Ура, нарешті я матиму розфарбований палац, чомусь ніхто не хоче його розмальовувати.

– А можна й мені помалювати? – спитала Оленка.

– А співати ти вмієш?

– Так, вмію!

– Тоді, звичайно, можеш малювати і обов’язково співай при цьому пісеньку. - Оленка заспівала пісеньку про маленьких гномиків, які так люблять мандрувати. Маркові стало весело-весело, він підхопив гарну Оленчину пісеньку, засміявся і чим довше він сміявся, тим краще йому ставало, почали сходити прищики і він вже зовсім не нагадував жабку-ропушеньку, а просто розмальованого хлопчика. Разом з сестричкою вони розфарбували фіолетові стіни Сміхунового палацу. Чого там тільки не було і весела райдуга, і смішні чоловічки, і зелений ліс, і ліжко-ракета. Коли все було закінчено, діти помітили, що вже сідає сонечко і їм пора додому. Сіли на ліжечко і помчали, сонечко світило їм в спини, вітерець лагідно тріпав біляве волосся, а Марко і Оленка все співали і співали веселу пісеньку про гномиків, не помітили навіть, як долетіли, о, і матуся кличе вечеряти :)