Читати книгу - "Силач, Народні"

— Втікай геть, бо скоро прийде мій чоловік — шаркань з дванадцятьма головами. Загинеш!

— Не бійся нич. Я вже ослободив твоїх сестер.— І розповів їй свою історію.

Потім запитав.

— Який шаркань дає знак, коли вертається домів?

— Сипле вогняним дощем.

Невдовзі й справді чують: вогняний дощ зачав падати. Іван заховався, а шаркань розчинив двері й загойкав:

— Тут є чоловік з того світу!

— Не є тут нікого.

— Не дури мене.— І пішов шукати.

Іван вийшов. Подали собі руки, сіли за стіл.

— Лади, жоно, обід!

Напекла вона пирогів. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина — для шарканя залізного, для Івана природного.

Наїлися, напилися.

— Но, як будемо битися, шаблями ци будемо метатися?

— Метатися!

Імилися руками. Шаркань вдарив Іваном по кістки в землю, Іван шарканем — до колін; шаркань Іваном — до пояса, Іван шарканем — до пояса, шаркань Іваном — до попідплеч, Іван шарканем — до шиї. Борзо витяг шаблю і всі дванадцять голів 'му відтяв.

— Но, дівко,— каже Іван,— збирайся, ідемо домів. Коли виходив, дівчина 'му дала золоту іглу.

По дорозі думає собі. «Молодша буде моя, середуща — Валигори, а старша — Сучикаміння».

Привів Іван всіх трьох сестер до керниці, потряс мотузком. Цимбори витягли по черзі старшу, потім середущу і, нарешті, молодшу сестру.

Як витягли молодшу сестру, досудили, що Івана дотягнуть до середини, а пак пустять назад, бо він, напевно, собі візьме найкращу дівку.

Айбо Іван здогадувався, що з ним можуть вистроїти, й тому замість себе прив'язав камінь.

І не помилився. Підтягли згори мотуз і пак пустили. А сестер налякали, що мусять дома казати, ніби вони двоє їх зрятували, бо інакше їм кінець.

А Іван залишився під землею, журиться, як вийти. Пішов назад в те місце, де побив тарпанів.

Іде, іде... Раз лиш почав падати вогняний дощ. А на дереві у гнізді дуже плачуть малі потятка. Іван пошкодував їх і прикрив своїм одягом. Як дощ перестав, потятка просять Івана.

— Не відходи. Наша мама тобі ся віддячить.

Прилетіла мати — велика-превелика,— й не встигли потятка повісти, хто їх врятував, як проковтнула Івана. Потятка заплакали і все їй сказали. І тоді виплюнула Івана. Ще був живий.

— Но, що хочеш за порятунок моїх дітей?

— Понеси ня на тот світ.

— Добре. Я тя понесу, лиш заріж дев'ять буйволів і дістань дев'ять бочок води.

Коли Іван підготував усе, птах сказав:

— Клади буйволи на правий бік, а воду — на лівий. Як махну головою направо, подай ми до рота м'ясо. Як наліво — воду.

Сів Іван межи крила, летять. І вже були далеко-далеко, а тоді ся кінчило м'ясо. Що робити? Птах хоче їсти, слабне, ледь летить. Тоді Іван відрізав фалат м'яса із свого стегна, кинув.

І так долетіли. Як сіли на суху землю, птах питає:

— Відки то був той послідний кусок м'яса?

— Чому звідаєш?

— Бо дуже ми посмакувало.

— То було м'ясо із мого стегна.

Тоді птах виплюнув сей кусок, приклав до Іванової ноги, і м'ясо приросло.

Птах відкланявся й полетів.

А Іван іде собі домів. Прийшов у одне місто і звідає, яка новина.

— Така й така. Двоє сильні хлопці висвободили царські дівки, й тепер готовиться свадьба. Хлопці женяться, цар віддає за них свої доньки.

Но, нич. Дав Іван вибубнувати, що з'явився шиковний сабов і дуже красне плаття пошиє молодим на вевілля.

Через день принесла старша сестра пошити собі плаття, а Іван вийняв шовкові нитки й пошив ними плаття.

Принесла шити плаття й молодша. Іван пошив їй золотою голкою. Дома дівка сказала.

— Я виділа у того сабова свою золоту іглу,— сказала молодша.

— А я виділа свої шовкові нитки,— одказала старша. І оповіли нянькові.

Цар наказав привести сабова. Привели 'го, а царські доньки нараз 'го впізнали. Айбо не признавалися, бо боялися тих двох. Цар звідає:

— Відки маєш шовкові нитки, золоту іглу та ножиці?

— Так і так, пресвітлий царю. Шовкові нитки, золоту іглу та золоті ножички мені дали твої доньки, коли на тому світі я їх рятував од шарканів.

— Ци так було? — питає дочок цар.

— Ой так! — призналися накінець всі три й сказали, як їх примусили побожитися на неправду оті двоє.

Тоді цар осудив на смерть Сучикаміння й Валигору.

А за Івана віддав молодшу доньку й передав на нього своє царство.

Но, а Іван був із бідної сім'ї, то й не забував про бідних людей. Дав їм добре життя.

І всі 'го за те любили.

Сіла баба на стілець, а нашій казці кінець.