Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Василь ніко­ли не хо­ру­вав.

Часом прий­де об­би­тий, син­ця­ми вкри­тий, зак­ри­вав­ле­ний з корч­ми, і ко­ли во­на при йо­го виді з ост­ра­ху й відра­зи аж зой­кне, аж ру­ки за­ло­мить, він ли­ше сплю­не впе­ред се­бе, зак­ле­не під но­сом і вид­ря­пається на піч.

Там пе­ре­ле­жить два-три дні ску­ле­ний, а потім, не­на­чеб не лу­ча­ло­ся з ним нічо­го, зла­зить із печі й бе­реться на­но­во за пра­цю, або йде в по­ле, або в се­ло.

Ні, йо­му не до­ля­гає нічо­го, але во­на, во­на відчу­ває, що вже лиш не­ба­га­то ос­та­лось в її душі струн, які лу­чи­ли її з жит­тям. Всі інші пов­ри­ва­лись од­на по другій не­ми­ло­серд­но…

Тепер бу­ла жу­ра за по­ля і її доньку тим стра­хо­ви­щем, що сіпа­ло не­нас­тан­но ти­ми стру­на­ми, го­ни­ло сон у чор­них но­чах, а вдни­ну про­га­ня­ло мо­ву й усміх з її жи­вих уст.

У неї був і брат, оди­но­кий ли­ше. Пет­ро бу­ло йо­му на ім'я. Мо­лод­ший від неї, не­жо­на­тий, літ со­рок, мо­же, жив ко­ло неї й Ва­си­ля і по­ма­гав у гос­по­дарстві. Але й він спри­чи­няв­ся до її гри­зо­ти. Не же­нив­ся, а ча­сом і собі за­пи­вав­ся. З при­ро­ди інтелігент­ний, бист­рий, сер­цем м'я­кий, мов ди­ти­на, а в ро­боті був мов во­гонь, ко­ли хотів. Од­на­че гроші, за­роб­лені фірман­кою або в Мол­даві, прот­ра­чу­вав і вер­тав до неї з по­рожніми ру­ка­ми.

Мав свої жалі.

Роїв собі їх ча­са­ми, особ­ли­во ж ко­ли йо­го на Гоп­пляц мов магією тяг­ну­ло.

Він відсту­пив своє по­ле сестрі під умо­вою, що має про­жи­ва­ти при ній до кінця сво­го жит­тя, але, впив­ши­ся, твер­див, що во­на ви­ту­ма­ни­ла те по­ле у нього, що чи­гає на йо­го смерть і жа­лує йо­му кож­но­го кус­ни­ка хліба і т. ін., і що з нього не бу­де вже ніко­ли ґазда, як інші лю­ди. Же­ни­ти­ся не хотів, бо, як ка­зав, своєї влас­ної ха­ти не мав, а в ви­най­мленій не хотів сидіти. Го­нор не поз­во­ляв. Не був із та­ко­го ро­ду, щоб, оже­нив­ши­ся, іти за­раз на жіно­че або комірне. Він по­хо­див із попівсько­го ро­ду. При­га­ду­вав собі ще діда… В дійсності не ду­мав ніко­ли про же­нитьбу по­важ­но. В мо­ло­дих літах рвав­ся за фірман­кою, «шалів», як сам оповідав, за кіньми, най­ма­ючись то тут, то там, по па­нах, а пізніше не при­па­да­ли йо­му сільські дівча­та до впо­до­би,- і йо­го най­кра­щий вік пе­рей­шов, що й сам не стя­мив­ся, як і ко­ли. Ухо­див у сільських дівчат за яко­гось не­дос­туп­но­го ге­роя, на яко­го не яло­ся [8] їм підно­си­ти очей.

Їм лес­ти­ло се, на­ко­ли він за­ки­нув до них своїм дзвінким, ге­рой­ським, да­ле­ко­сяг­лим го­ло­сом яке-не­будь підхлібне сло­во або, за­жар­ту­вав­ши, об­няв яку, блис­кав­кою при­тис­ка­ючи її до се­бе, але ду­ма­ти про нього, як про же­ни­ха, не вспіла ніко­ли ні од­на. Мо­ли­тов знав стільки, що й сам дяк, а своїх сільських то­ва­ришів, що не підхо­ди­ли йо­му під па­ру, трак­ту­вав із лег­ко­ва­жен­ням.

Убирався гар­но, в самі тонкі і до­рогі строї, [9] жив без­жур­но з дня на день, од­на­че був би, без ува­ги на свою ли­царську вда­чу, про­пав мар­но, як­би не сест­ра, що, мов доб­рий дух, сто­ро­жи­ла над усіма в своїй хаті і не да­ва­ла ніко­му ду­хом і тілом про­па­да­ти.

Парасинку лю­бив над усе.

Всі свої теплі, ніжні по­чу­ван­ня пе­ре­но­сив на мо­ло­де, несміли­ве дівчат­ко, що мов та пта­ши­на, веш­та­ло­ся між са­ми­ми стар­ши­ми, без­жур­но та пест­ли­во ту­ля­чи­ся то тут, то там.

Однак се все не вмен­ша­ло тур­бо­ти Докії про бу­ду­чи­ну доньки. Во­на відчу­ва­ла й ба­чи­ла, що ста­но­ви­ла од­на со­бою підва­ли­ну цілої будівлі, в якій хо­ро­ни­ли­ся муж, брат і донька, але відчу­ва­ла, що сил її не ста­не вже на­дов­го. Піду­па­да­ла над­то час­то на здо­ров'ї, що­би не відда­ва­тись жур­ли­вим дум­кам про бу­дучність. Ба­чи­ла лиш один вихід із то­го хмар­но­го по­ло­жен­ня. Відда­ти доньку заміж. Але са­ме тут на­по­ти­ка­ла на гру­бий напір Ва­си­ля. Він лю­бив доньку на свій лад. Тряс­ся вад нею і прос­то дичів, ко­ли жінка на­тя­ка­ла про віддан­ня. Чо­го ди­ти­на ма­ла ус­ту­па­ти із ха­ти так ра­но? Чи він не мав чим го­ду­ва­ти її? Її од­ну? Чи був уже та­кий ста­рий і немічний, що не міг ґазду­ва­ти, і во­на має йти в най­ми? Для ко­го пи­ша­ли­ся ла­ни, для ко­го здійма­ли­ся сто­ги, як ос­та­точ­но не для неї?… А йо­го ху­до­ба, що, мов шовк, улис­ку­ва­лась на па­со­ви­сь­ку?…

Що Докія (во­на чис­ли­ла до со­рок і вісім років) стог­на­ла кож­ної дни­ни на всі сто­ро­ни, се бу­ла ще за­ма­ла при­чи­на, аби вит­ру­ча­ти доньку з ха­ти. Їй вічно все щось не в смак. Хо­дить, як та хма­ра, але на те не ди­виться ніхто, ніхто її ба­ла­кань не слу­хає. На те во­на жінка, аби язик у неї не сто­яв за зу­ба­ми та аби день і ніч стог­на­ла. Але ко­лись, як йо­му бу­де то­го всього за­ба­га­то і як во­на з доб­рої волі не сту­лить ро­та, то він їй сту­лить йо­го. Але тоді во­на от­во­рить йо­го знов уже аж за шість неділь… Він за­повідає се вже дав­но - але раз… Докія пла­ка­ла або розсміюва­ла­ся гірко на такі сло­ва сво­го чо­ловіка, а відтак умов­ка­ла. Го­во­ри­ти бу­ло ще гірше. Во­на зна­ла йо­го вже. Упо­ром нічо­го не здо­бу­ва­ла. А пря­мо в очі не мог­ла ка­за­ти йо­му, що са­ме йо­го п'янство спо­ну­ку­ва­ло її до та­ко­го гірко­го рішен­ня. Він був би ки­нув­ся з бар­дою. А будь-що-будь во­на бо­яла­ся п'яно­го ди­ку­на. Раз по­бив її так, що дві неділі не здійма­ла­ся з пос­телі. По-тве­ре­зо­му і стільки не хотів слу­ха­ти її.

- Здуріла? - пи­тав і сміявся, і навіть не відповідав їй на її до­пи­ти й роз­ло­жені пе­ред ним дум­ки.

Коли б Па­ра­син­ка ма­ла раз чо­ловіка, все пішло б іншою хо­дою: особ­ли­во ж ко­ли б її вже не ста­ло. (Во­на лиш то­го бо­яла­ся). Він не до­пус­тив би, аби ста­рий ви­най­мив по­ле жи­дові,- се бу­ло би пер­шою йо­го ро­бо­тою по її смерті,- або що­би йо­го за­дов­жу­вав. Він узяв би ґаздівство в свої ру­ки і при­му­сив би пи­яка сидіти ти­хо на печі.

День і ніч ду­ма­ла про те і, мо­же, сот­ню разів пе­ре­би­ра­ла всіх хлопців у селі. Роз­ду­му­ва­ла, хто мав би пе­реб­ра­ти її ґаздівство й заб­ра­ти від неї її скарб на все. Але дум­ки в тім нап­рямі кінча­ли­ся кож­ним ра­зом тяж­ким зітхан­ням, кож­ним ра­зом гли­бо­кий сму­ток на­ля­гав на її ду­шу. В селі бу­ло до­волі хлопців, але ні