read-books.club » Класика » Пригода з Кобзарем, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригода з Кобзарем, Мирний"

107
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пригода з Кобзарем" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:
во­лос­сяч­ко нерівне, тре­ба йо­го доб­ре при­че­са­ти та приг­ла­ди­ти, бо як зап­ле­ту ко­су, то во­но й вис­ми­четься, а мені від ма­ми за це дос­та­неться.

- Ну, то що, як дос­та­неться? Та й що там дос­та­неться? Поб'ють та й годі! - не­терп­ля­че гу­каю я Марті, вик­ру­чу­ючись на всі бо­ки.


- Воно ж і лай­ка дош­ку­ляє! - лас­ка­во од­ка­зує Мар­та.- По­ки ще тілько лай­кою об­хо­диться, а як зве­лять ви­би­ти? Он учо­ра нах­ва­ля­лись, що як ще раз ви бу­де­те отак зачісані, то ме­не на ко­нюш­ню одішлють.


- Ну, то що, як на ко­нюш­ню? - од­но спе­ре­ча­ла­ся я.- Навіщо ти там зда­ла­ся? Ко­ням гри­ви розчісу­ва­ти?!


- Якби зад­ля то­го! - ка­же Мар­та.


- А то ж зад­ля чо­го? - заціка­вив­шись, до­пи­ту­юся я.


- Щоб ко­нюх Триш­ка бе­ре­зо­вим віни­ком по­че­сав.


- Вибив? - до­га­ду­юся я.


- Атож… А ко­нюх Триш­ка та­кий не­ми­ло­серд­ний, як стьобне - то аж кров стрельне у вічі!


Ота річ Мар­ти­на ме­не так вра­жає, що я відра­зу ото­ропію. Мені вви­жається бо­ро­да­тий Триш­ка в чер­воній со­рочці та чорній пли­совій без­ру­кавці, ог­ряд­ний та страш­ний з се­бе. Він однією ру­кою чет­ве­ро ко­ней, зап­ря­же­них у рид­ван, на задні но­ги осад­жує. А то ж як та­кий уда­рить?.. У ме­не дух за­хо­пи­ло, і я, мов кам'яна, стою, а Мар­та тим ча­сом мою ко­су розчісує.


- От і доб­ре, що ви тро­хи пос­то­яли. Я тим ча­сом во­лос­сяч­ко роз­че­са­ла. Ба­чи­те, яке то гла­деньке та рівненьке ста­ло. Те­пер і ко­си зап­ле­туться до ла­ду,- ка­же Мар­та, запліта­ючи ко­си.


Та я не слу­хаю ті речі. Мені вже вви­жається та страш­на подія, як Триш­ка б'є та як кров уго­ру ска­че!


- Хіба він те­бе ко­ли бив? - до­хо­дя­чи до пам'яті, до­пи­ту­юся я в Мар­ти.


- Хай бог ми­лує! Ме­не не бив,- од­ка­зує во­на.- А Сек­ле­ти­ну-птич­ни­цю бив. Во­на ото й роз­ка­зу­ва­ла. Як цвьохне,- ка­же,- то кров так цівкою і стриб­не вго­ру! Аж дух зай­мається…


- За віщо ж він Сек­ле­ти­ну бив?


- За те, що не дог­ля­ну­ла інди­чат та ра­но ви­пус­ти­ла пас­тись, по­ки ще ро­са не спа­ла. Як на­пи­ли­ся во­ни тієї ро­си, то до обіду тро­хи не всі по­коліли. За те її ба­ри­ня й звеліла на ко­нюш­ню одісла­ти… От я й ко­си зап­ле­ла! - ка­же далі Мар­та.- Бач­те, як гар­но: на­че зер­нят­ко од­но до дру­го­го при­ту­ли­ло­ся, так пасмеч­ко до пас­меч­ка поп­ри­ля­га­ли. Те­пер тілько кіснич­ки впле­ту, крен­де­ли­ком ко­си зло­жу та лен­тою пе­рев'ю - на­че на­мальова­не бу­де! - утішається Мар­та своєю ро­бо­тою.


Отак бу­ва­ло завж­ди вти­хо­ми­рює ме­не Мар­та своєю роз­мо­вою: я бу­ло тро­хи не об­ми­раю, слу­ха­ючи, як во­на роз­ка­зує. А роз­ка­зу­ва­ла во­на завж­ди так гар­ної І на­че прос­то, а так ви­раз­но та чу­ло, що во­но до са­мо­го сер­ця до­хо­дить, пе­ред очи­ма як жи­ве стоїть, ма­нячить пе­ред то­бою, ве­де, тяг­не за со­бою. Слу­ха­ла б не нас­лу­ха­ла­ся!.. Най­па­че, як за день уто­миш­ся з гу­вер­нант­кою ба­ла­ка­ти по-фран­цузько­му та німецько­му або з учи­те­лем нудні уро­ки вит­верд­жу­ва­ти та по­ве­де ме­не Мар­та спа­ти вкла­да­ти… Отам-то ми з нею на­ба­ла­каємось! Отам уже я нас­лу­ха­юся і її чу­до­вих ка­зок, і її ве­се­лих при­повісток! Чо­го, чо­го тілько во­на не на­ка­же, по­ки не пос­не­мо обидві?


І див­но мені: оця Мар­та та­ка нек­ра­си­ва, що, здається, кож­на б по­вин­на од­вер­та­ти від се­бе, а про­те во­на не то що не од­вер­та­ла, а завж­ди кож­но­му ки­да­ла­ся в очі, при­вер­та­ла до се­бе й найбільш усього біли­ми та рівни­ми, на­че жор­нов­ки, зу­ба­ми та ве­ли­ки­ми чор­ни­ми очи­ма, котрі завж­ди виг­ля­да­ли якось лас­ка­во, жевріли та виг­ра­ва­ли тем­ни­ми іскор­ка­ми, що так і си­па­лись із її зрачків, не­на­че во­на ни­ми гра­ла­ся-пе­ре­ки­да­ла­ся, го­во­ри­ла любі та втішні речі. І го­лос у неї був ти­хий, який­сь співу­чий та лас­ка­вий, що так і прок­ра­дав­ся в са­му ду­шу, до­хо­див до са­мо­го сер­ця. І здат­на во­на бу­ла до вся­ко­го діла, до вся­кої ро­бо­ти, ма­ла ве­ли­кий хист до всього. Ніхто кра­ще за неї не гап­ту­вав у п'яльцях, ніхто рівніше не ви­во­див пру­ти­ка, не вип­лу­ту­вав най­дрібнішої ме­реж­ки; ніхто не вмів ви­роб­ля­ти та­ких штуч­них та кра­си­вих квіток із па­пе­ру, як во­на. Че­рез це тілько ма­ма й дер­жа­ла її у дворі.


- Якби во­на не бу­ла та­ка май­стер­на в ро­боті,- ка­за­ла не раз ма­ма,- то я б і однії го­ди­ни не дер­жа­ла при домі оту ци­ганську ко­би­лу.


А я так лю­би­ла оту ци­ганську ко­би­лу, що й душі в ній не чу­ла! Я їй, як рідній, сповіря­ла і свої малі ра­дощі, і своє ди­тя­че го­ре. Не бу­ло в ме­не нічо­го та­ко­го, з чим би я за­таїла­ся пе­ред своєю Мар­тою. Як піде­мо од­по­чи­ва­ти, то я бу­ло їй все роз­ка­жу. І во­на ме­не теж лю­би­ла; вис­лу­ху­ючи мої ди­тячі скар­ги, во­на завж­ди близько прий­ма­ла їх до сво­го сер­ця, умов­ля­ючи ме­не не звер­та­ти на те ува­ги.


- У світі завж­ди більше ли­хо­го, ніж доб­ро­го,- ка­за­ла во­на мені.- Як звер­та­ти ува­гу на од­но ли­хе, то тілько собі більше шко­ди за­подієш: поч­неш жу­ри­ти­ся - зсу­шиш се­бе… А як не вда­ря­ти на нього - хай во­но йде собі за во­дою, а тілько доб­ре прий­ма­ти, то від то­го кра­ще бу­де і тобі, і лю­дям. Ли­хе ми­неться та й за­бу­деться, а доб­ре - довіку зос­та­неться доб­рим, жи­ти­ме поміж людьми, по­ки й світу сон­ця!


Отакими ре­ча­ми во­на завж­ди уга­мо­ву­ва­ла мов не­ве­лич­ке го­ренько, і я, за­бу­ва­ючи про свої об­ра­зи, про­ха­ла її роз­ка­за­ти яку-не­будь ве­се­лу каз­ку або приповістку. Мар­та роз­ка­зу­ва­ла, а я слу­ха­ла. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, по­чув­ши на­шу роз­мо­ву з сусідньої ха­ти, де він спав,- бо­соніж прибігав до нас, і ми з ним, ук­рив­шись ко­цем на моїй пос­телі, ра­зом слу­ха­ли отих іноді страш­них, а іноді ве­се­лих ка­зок та при­повісток Мар­ти­них.


- Що ж це - усе я та я тілько роз­ка­зую вам, а ви мені ніко­ли нічо­го не роз­ка­зуєте? - якось раз ка­же нам Мар­та.


- Ми не вміємо… не знаємо,- од­ка­зуємо їй.


- То що, як не знаєте? За­те ви вмієте чи­та­ти. От би й про­чи­та­ли мені, щоб і я по­чу­ла, що там у тих книж­ках пи­шуть.


"Що ж би їй та­ко­го про­чи­та­ти?" - за­ду­ма­ла­ся я.


- Хочеш,- пи­таю,- я про­чи­таю, як бог тво­рив світ і пер­ших лю­дей, як во­ни жи­ли в раю, як согріши­ли й що їм бу­ло за те?


- Прочитайте, моя пан­ноч­ко! Про­чи­тай­те, моя го­лу­боч­ко!


Узяла я книж­ку й по­ча­ла чи­та­ти. Мар­та прис­лу­ха­ла­ся, во­дя­чи за мною очи­ма по книжці та зу­пи­ня­ючи ме­не на яко­му-не­будь невідо­мо­му їй слові. Дов­го я їй чи­та­ла, а во­на слу­ха­ла.


- Добре,- ка­же.- От як­би тілько во­но бу­ло по-на­шо­му, по-прос­то­му на­пи­са­но, а то ба­га­то де­яких слів не вто­ро­паю.


- Книжки,- од­ка­зую їй,-

1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода з Кобзарем, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригода з Кобзарем, Мирний"