read-books.club » Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

174
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 46
Перейти на сторінку:
ма­ленькi, як ру­тя­ний лист. З ма­ленько­го лич­ка хоч во­ди на­пий­ся, а са­ма пиш­на, як у са­ду виш­ня, а ти­ха не­на­че во­да в кри­ни­цi.

Старий Кай­даш аж на­бiк сплю­нув, а Кар­по про­мо­вив:


- Вже й знай­шов кра­су­ню! Та в неї ли­це, як трiс­ка, стан, на­че ко­пист­ка, ру­ки, як ко­чер­ги, са­ма, як дош­ка, а як iде, то аж кiст­ки то­рох­тять.


- Але ж ти й ве­ред­ли­вий! То сва­тай Хо­ти­ну Кор­ча­кiв­ну, - ска­зав Лавр i зас­мi­яв­ся.


- Чи ти зду­рiв? Хо­ти­на як виг­ля­не в вiк­но, то на вiк­но три днi со­ба­ки бре­шуть, а на ви­ду в неї не­на­че чорт сiм кiп го­ро­ху змо­ло­тив.


- Ну, то бе­ри Ган­ну.


- Авжеж! Оце взяв би той ка­дiвб, що буб­ли­ка з'їси, по­ки кру­гом обiй­деш, а як iде…


Карпо при­ки­нув та­ке слiв­це, що бо­го­мольний Кай­даш плю­нув i знов ви­бiг з по­вiт­ки.


Хлопцi сто­яли один про­ти од­но­го, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи.


- Господи! Чи в вас бо­га не­ма в сер­цi, що ви в та­ку свя­ту п'ятни­цю пас­ку­ди­те язи­ки? Чи вам не тре­ба по­ми­рать, чи ви не со­ро­ми­тесь свя­то­го со­неч­ка на не­бi? Яко­го це бi­со­во­го батька ви стоїте, згор­нув­ши ру­ки, дi­ла не ро­би­те, та тiльки язи­ка­ми чортз­на-що вер­зе­те! - крик­нув Кай­даш i по­чав при­сi­ку­ва­тись до си­нiв та ма­хать стру­гом пе­ред са­мим Кар­по­вим но­сом. Ста­рий був нерв­ний i сер­ди­тий, та ще бiльше сер­див­ся од то­го, що в йо­го од са­мо­го ран­ку й рi­соч­ки не бу­ло в ро­тi.


- Тату! - ска­зав гор­до Кар­по. - Ви по­ки­ну­ли май­ст­ру­вать, а ми вам нi­чо­го не ка­же­мо.


Старого не­на­че хто вщип­нув. Вiн за­го­во­рив дрiб­но й сер­ди­то, на­го­во­рив си­нам сiм мiш­кiв гре­ча­ної вов­ни, нев­ва­жа­ючи на свя­ту п'ятни­цю, та й пi­шов у по­вiт­ку. Си­ни по­­ча­ли знов роз­мов­лять.


- Коли я бу­ду ви­би­рать со­бi дiв­чи­ну, то вiзьму гар­ну, як квi­точ­ка, чер­во­ну, як ка­ли­на в лу­зi, а ти­ху, як ти­хе лi­то, - ска­зав ве­се­лий Лав­рiн.


- Менi аби бу­ла ро­бо­ча, та про­вор­на, та щоб бу­ла тро­хи кус­ли­ва, як му­хи в спа­сiв­ку, - ска­зав Кар­по.


- То бе­ри Мот­рю, Дов­би­ше­ву стар­шу доч­ку. Мот­ря й гар­на, й тро­хи брик­ли­ва, i в неї сер­це з пер­цем. - ска­зав Лав­рiн.


Лаврiновi сло­ва за­па­ли Кар­по­вi в ду­шу. Мот­ря не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че сто­яла тут на то­ку не­да­леч­ке од йо­го, пiд зе­ле­ною яб­лу­нею, i ди­ви­лась на йо­го своїми тем­ни­ми ма­леньки­ми, як те­рен, очи­ма. Вiн не­на­че ба­чив, як па­шi­ло її ли­це з рум'янцем на всю що­ку, як бi­лi­ли її дрiб­нi зу­би мiж тон­ки­ми чер­во­ни­ми гу­ба­ми. Кар­по за­ду­мав­ся, спер­ся на зас­туп i не зво­див очей з то­го мiс­ця пiд яб­лу­нею, де вiн нi­би вгле­дiв свою га­ря­чу мрiю в чер­во­них кiс­ни­ках на го­ло­вi, в чер­во­но­му на­мис­тi з ду­ка­чем.


- Карпе! Чо­го це ти вит­рi­щив очi на яб­лу­ню, на­че ко­ро­ва на но­вi во­ро­та? - спи­тав Лав­рiн.


Карпо нi­би не чув йо­го слiв та все ди­вив­ся су­во­ри­ми очи­ма на зе­ле­не гiл­ля. Хо­тiв вiн прог­нать з-пе­ред очей ту мрiю, а мрiя все сто­яла й ма­ни­ла йо­го.


Сонце по­ча­ло по­вер­тать на ве­чiр­нiй круг. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти i прик­ри­ла очi до­ло­нею.Во­на бу­ла вже не мо­ло­да, але й не ста­ра, ви­со­ка, рiв­на, з дов­гас­тим ли­цем, з сi­ри­ми очи­ма, з тон­ки­ми гу­ба­ми та блi­дим ли­цем. Ма­ру­ся Кай­да­ши­ха за­мо­ло­ду дов­го слу­жи­ла в дво­рi, у па­на. ку­ди її взя­ли дiв­кою. Во­на вмi­ла ду­же доб­ре ку­хо­ва­рить i ще й те­пер її бра­ли до па­нiв та до по­пiв за ку­хо­вар­ку на ве­сiл­ля, на хрес­ти­ни та на хра­ми. Во­на дов­го тер­лась ко­ло па­нiв i наб­ра­лась од їх тро­хи панст­ва. До неї при­лип­ла якась об­лес­ли­вiсть у роз­мо­вi й по­ва­га до па­нiв. Во­на лю­би­ла цi­лу­вать їх в ру­ки, кла­ня­тись, пiд­со­лод­жу­ва­ла свою роз­мо­ву з ни­ми. По­па­дi й не­ба­га­тi па­нiї час­ту­ва­ли її в по­ко­ях, са­до­ви­ли по­руч з со­бою на стiльцi як пот­рiб­ну лю­ди­ну.


Маруся пи­ша­ла гу­би, ос­мi­ха­лась, си­па­ла об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, на­че дрiб­ним го­ро­хом. До при­род­ної зви­чай­нос­тi ук­раїнської се­лян­ки в неї прис­та­ло щось вже ду­же со­лод­ке, аж нуд­не. Але як тiльки во­на тро­хи сер­ди­лась, з неї спа­да­ла та со­лод­ка лус­ка, i во­на ла­ялась i кри­ча­ла на ввесь рот. Ма­ру­ся бу­ла сер­ди­та.


- А йдiть, дi­точ­ки, по­луд­ну­вать та й батька клич­те! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом.


Лаврiн по­ки­нув зас­ту­па й пi­шов до ха­ти. Кар­по сто­яв, спер­шись на зас­туп.


- Карпе! Йди, сер­денько по­луд­ну­вать! Ки­дай ро­бо­ту. Омелько, ки­дай май­ст­ру­вать. Вже з пiвд­ня звер­ну­ло.


- Покинь ме­нi по­лу­день на сто­лi: я за­раз прий­ду, - обiз­вав­ся Кай­даш з по­вiт­ки, не по­вер­та­ючи го­ло­ви.


Сини з ма­тiр'ю пiш­ли в ха­ту, а батько все си­дiв на ос­ло­нi та май­ст­ру­вав. Вiн не обi­дав тiєї п'ятни­цi i не пi­шов по­луд­ну­ва­ти.


Сини по­по­луд­ну­ва­ли й пiш­ли знов до ро­бо­ти, а ста­рий Кай­даш все пра­цю­вав. Вже сон­це низько спус­ти­лось над лi­сом, а вiн i не ду­мав по­луд­ну­вать.


На дзвi­ни­цi вда­ри­ли в дзвiн, i тон­кий дзвiн­кий гук зад­ри­жав i роз­лив­ся по се­лi на всi до­ли­ни. Вiн уда­рив­ся об близьку го­ру, вкри­ту лi­сом, одс­ко­чив i за­лу­нав ко­ло дальшо­го шпи­ля, а там да­лi роз­лив­ся десь да­ле­ко по­над гус­тим лi­сом та все лу­нав слаб­ко та ти­хi­ше й за­ми­рав десь в ти­хих лi­со­вих за­па­ди­нах. Ста­рий Кай­даш ки­нув стру­га i пе­рех­рес­тив­ся. Вiн на­дiв сви­ту й шап­ку, пiд­пе­ре­зав­ся й пi­шов на го­ру до церк­ви.


- Омельку! Омельку! - гук­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом. - Не за­будь зай­ти з церк­ви до па­на та вiзьми гро­шi за во­зи, бо завт­ра тре­ба йти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Ад­же ж завт­ра в Бо­гус­ла­вi яр­ма­рок. Чи чуєш?


- Та чую, чую! - обiз­вав­ся Кай­даш з-за дво­ра й пi­шов на го­ру до церк­ви.


- Та, будь лас­ка, не за­ходь до шин­ку. Проп'єш гро­шi, не ма­ти­меш з чим iти на яр­ма­рок, - знов крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, виг­ля­да­ючи з сi­ней.


Кайдаш прий­шов до церк­ви; церк­ва бу­ла ще за­пер­та. Вiн сiв ко­ло две­рей на кам'яних схiд­цях i пок­лав шап­ку ко­ло се­бе. На го­рах за шпи­ля­ми, вкри­ти­ми лi­сом, пиш­но го­рiв ве­чiр­нiй свiт сон­ця. Всi шпи­лi чор­нi­ли в тi­нi, а мiж ни­ми в до­ли­ни про­ри­вав­ся свiт пуч­ка­ми, за­ли­вав за­па­ди­ни зо­ло­ти­ми пас­ма­ми, про­ни­зу­вав кож­ний верх де­ре­ва i бли­щав крiзь зе­ле­ний лист, як че­рез криш­таль. Над лi­сом роз­лив­ся див­ний спо­кiй, а дзвiн гув та дри­жав над шпи­ля­ми, три­чi од­би­ва­ючи свiй згук. Кай­даш си­дiв, мов де­рев'яний, i на йо­го ли­цi роз­ли­вав­ся який­сь сму­ток та жаль. Сто­рож бряз­нув клю­ча­ми, од­ми­ка­ючи важ­кий здо­ро­вий за­мок. Кай­даш ки­нув­ся, аж зат­ру­сив­ся.


Одчинили церк­ву. Прий­шов свя­ще­ник з дя­ком i по­чав пра­ви­ти ве­чер­ню. Па­ла­мар був у по­лi. Кай­даш пi­шов у вiв­тар слу­жить за па­ла­ма­ря, пос­вi­тив свiч­ки пе­ред об­ра­за­ми й по­дав

1 2 3 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"