Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я навіть почуваю себе краще, ніж влітку: у мене впала температура, я порожевів і став більше їсти.
Це вони чудесно помічають, і колись одна з них навіть плюнула мені в спину. Нехай казяться! Але чого вони так низько кланялись сьогодні?!. Я йшов бадьоро і не кашляв. Може, того, що я був у новому пальті і вони вважають мене за багатого?!. Але я їм виразно ще раніше сказав, що у мене нема нікого з рідні.
Вернувся, сказав і пішов.
Не знаю, чи зрозуміли вони мої слова.
Мені, власне, хотілося сказати, що коли я умру, то ніхто не купе на мою могилу у їх вінка, але я боявся їх образити.
А проте я не боюсь їх і добре знаю, хто вони. Колись я рішив простежити їх... і коли смеркло, я непомітно став за деревом і ясно чув, як вони, майже всі разом, прошепотіли:
«Отак щодня... за цілий день нікого... Будь воно проклято з такою роботою...»
«Коли, воно, почнуться дощі?» - додала одна з них, а дві других мовчки подивились на небо, потім наче понюхали повітря; забрали кошики і пішли в пітьму.
Я крадькома пішов за останньою. Вулиці, переулки, яри, перелази і нарешті хата, стара, як вона, може, старша її.
Я став за тином.
Мовчки постукала, і в ту ж хвилину розчинились з рипом двері, і вибухнув галас з дитячих грудей:
«Баба, баба! Бабуся! Прийшли, принесли?»
«Геть,- злісно просичала баба і одіпхнула дитину.- Нічого... Ніхто не вмер... Будь воно проклято...»
Зачинились двері. Тихо і темно. Я поліз і припав до вікна.
Хтось скаржився: «Я другий день уже не бачив хліба... Дунька нездужає... Хоч би на карасін дістати... Пустили б по милостиню... Коли б не вмерла мама!..»
«Цить... байстря!..»
Так, так... Тепер я знаю... Вони годують дітей і для їх продають вінки на чужі могили. Їм самим уже нічого не треба.
І в той день, коли я умру, вони куплять дітям хліба і керосину.
Нагодують їх і запалять світло.
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
О ЯСНА ПАННОЧКО!
Чому сумуєш Ти, чого Тобі не достає?!
Гірка Твоя усмішка - в очах Твоїх журба...
Який і по чому жаль покрив сутінню вид Твій ясний?!
Чому із чистих уст Твоїх не ллється сміх дзвінкий, а вилітає вздих важкий і невеселий?!
Чого бажаєш Ти?!
Чи, може, Ти хотіла пишних квітів, щоб заквітчатись ними і стати кращою Весни?!
Так квітів багато в полі.
Ростуть волошки там блакитні, цвіте там мак рожевий - і тільки ждуть мене, щоб їх зірвать для Тебе.
А чи сумуєш Ти від того, що в нас в садку немає пташок співучих, не чуть пісень сріблястих про ночі зоряні, про сонце, про кохання?..
Так Ти прислухайся до серця до мого! О, в нім пісень лунає стільки ж, як в квітень на землі!!
І кожний згук їх - веселий і сумний - Тобою повний і об Тобі одній співає.
Чи, може, щастя хочеш Ти?! Тобі воно навіщо? Коли сама Ти - щастя!
Чи, може б, Ти хотіла достати ясних зір, сплести вінок із них, вплести вінок той в коси і стати кращою натури?
Безсилий я!! Але мені на поміч далеке небо сон дало і рій думок легких. Найлегша і найкраща з них спорхне і пташкою до зір ясних долине, сплете із них вінок блискучий і вмісті з мріями нечутно заквітчає ним Тебе у сні солодкім.
Чого ж сумуєш Ти? Чого Тобі не достає?
...Гірка Твоя усмішка... В очах Твоїх журба...
20.VI.1903
[НА ІВАНА КУПАЛА]
Сьогодні Івана, Івана Купала. Хіба Ваше серце не б’ється дужче. Ваша думка не [літає] чудової фантастичної ночі, коли вся істота тремтить якимсь чеканням, чеканням чогось гарного, ясного. Надзвичайного? Це день поезії життя. Це свято оновлення духу, невловимого настрою, свято спочинку і забуття всього того, що поза цією ніччю. Не одна прокинулась дівчина вночі, не одній приснився ліричний сон, не одна дівчина схопилась з ліжка і полохливо полетіла до дерева поглянуть на свій вінок. Не бійся, дівчино! Вінок твій не зів’яв, пихлива ніч скропила його срібною росою... Глянь, як горить вона при зорянім сяйві! Мерщій минав би день з нудною роботою, та за тім хіба хто в цей день і робе - так псується тільки робота... Та й лоскотарка вночі залоскоче того, хто посмів би в цей день робити. Добре парубкам, що ходять гуртом з малюками, а дівчатам, а дівчині... І ніхто в цей день не робе, хоч і стоїть біля роботи. Співи починаються ще зранку... То малі нетерплячі дівчатка, понадівавши вінки, водять танок на вигоні і співають...
Даремно, мати, зватимеш їх на обід - твій скрик буде луною їх співів, твій скрик ввіллється в коло веселих згуків і, злившись з ними, потоне в них. Та й не до обіду їм сьогодні. Роботи у них - дай, Боже, скінчити. А ти не захочеш назбирати хмизу та сучків на огні, ти не захочеш розкладати їх в купки і не будеш їх вартувати до вечора. А не вартувати не можна - кляті хлопці так і в’ються, щоб улучити час і зробити яку-небудь шкоду дівчатам. А ще ж треба і сірників дістати - в кишеню до батька боязко лізти, а скупий крамар не повіре. Добре, як хто-небудь з гурту давно вже загоді відніс шматок сала до нашого крамаря...
День спадає, і таємничий вечір рожевою млою тихо спускається з неба. Годі! Менші - на віти, на майдан, а більші - до гаю, до річки! На човни дівчата - пускати на воду вінки, до хмизу хлопці - на вас обов’язок осяяти ніч і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проза, Олександр Олесь», після закриття браузера.