Читати книгу - "Аліса в країні чудес, Льюїс Керрол"

Останнім часом, бачите, трапилося стільки вся ких див, що Алісі гадалося, ніби на світі нема нічого неможливого.

Зрозумівши, що біля дверцят нічого не вистоїш, вона знову попрямувала до столика,- чи не знайде там ще якого ключика або хоча інструкцію, як людині скластися трубою. Цього разу вона побачила на столику пляшечку («А її ж не було тут раніше», зауважила Аліса), на шийці якої був прив’язаний ярличок з словами «випий мене», чітко надрукованими великими літерами.

Добре було говорити «випий мене», але розумна маленька Аліса і не думала поспішати.

- Ні, я спочатку переконаюся,- вирішила вона,- що на ній немає напису «отрута».



Справа в тому, що вона не раз читала оповідання про людей, які згоріли, або попали в пащу звірові, або зазнали ще якого лиха, і все це тільки тому, що не бажали пам’ятати науки старших: не бери в руки розпеченої кочерги бо обпечешся; не ріж пальця ножем, бо кров ітиме. І Аліса ніколи не забувала, що коли випити зайве з пляшечки з написом «отрута», то буде лихо рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці не було напису «отрута», тож Аліса зважилась покуштувати крапельку. Те, що було в пляшечці, сподобалось їй: воно нагадувало смаком і пиріг з вишнями, і заварний крем, і ананас, і смажену індичку, і тягучки, і грінки на маслі, тому вона швиденько випила все.

* * *

- Ой, що це зі мною діється! - скрикнула Аліса.- Мабуть, я складаюсь, як підзорна труба.

Аліса не помилилась. Вона справді поменшала і була всього дюймів десять заввишки. От тепер вона пройде крізь маленькі дверцята в той прегарний сад! Проте вона спочатку почекала, щоб переконатися, чи не буде зменшуватися далі,- це її трохи турбувало.

- Чого доброго, я розтану зовсім, як свічка,- подумала Аліса.- Цікаво, яка я тоді буду?

І вона намагалася уявити полум’я свічки після того, як його погасять, бо їй досі не доводилося, оскільки вона пригадує, цього бачити.

Згодом, переконавшись, що зменшується далі, вона вирішила негайно йти в сад, але... Бідна Аліса! Коли вона підійшла до дверцят, виявилося, що вона забула золотий ключик, а коли повернулася за ним до столу, виявилося, то не може дістати його. Ключик добре виднівся крізь скло, і вона з усієї сили намагалася видряпатися по ніжці стола, але та була надто слизька. Втомившись від марних зусиль, сердешна мала сіла і заплакала.

- Перестань, сльозами лиху не зарадиш! - гримнула на себе Аліса досить різко.- Раджу тобі, припинити це негайно!

Взагалі, вона давала сама собі дуже добрі поради (хоч дуже рідко дотримувалася їх), а іноді так жорстоко картала себе, що аж сльози виступали в неї на очах і навіть, пам’ятається, одного разу намагалася нам’яти собі вуха за те, що обдурила сама себе, граючи за двох в крокет. Ця дивна дівчинка дуже любила вдавати з себе двох осіб.

- Але зараз ні до чого,- думала бідолашна Аліса,- вдавати з себе двох. Навряд щоб від мене залишилося досить для одної поважної особи.

Незабаром її погляд упав на маленьку скляну коробочку, що лежала під столом. Вона розкрила її і знайшла там невеликий пиріжок, на якому виднілися слова «з’їж мене», гарно позначені коринкою.

- Що ж, я з’їм,- сказала Аліса.- Якщо від цього я підросту, то зможу дістати ключик, а якщо стану ще меншою, пролізу під дверцятами. Чи так чи інак попаду в сад, тому мені все одно, що саме станеться.

Вона з’їла маленький шматочок пиріжка і нетерпляче повторювала: «Більша чи менша? Більша чи менша?», тримаючи руку над головою, щоб знати - росте вона чи зменшується. Вона була дуже здивована, коли впевнилася, що її зріст не змінюється. Насправді так буває завжди, коли їдять пиріжки, але Аліса так звикла до всяких див, що звичайні речі здавалися їй нудними і безглуздими.

Тому вона заходилася коло пиріжка і швиденько з’їла його весь.



- Все більш дивніше і більш дивніше,- скрикнула Аліса (вона з великого дива забула всі правила граматики).- Тепер я розсовуюся, мов найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ніжки (бо коли вона глянула на свої ноги, їх майже не було видно, так вони віддалилися). Ніженьки мої милі! Хто ж тепер вас узуватиме? Я вже не зможу, не дістану! Взувайтеся самі, як знаєте. Але треба їх жаліти,- міркувала Аліса,- інакше вони відмовляться іти туди, куди мені заманеться. Треба подумати... Ага, я буду дарувати їм нову пару черевиків кожного Нового року.

І вона міркувала собі далі, як це зробити.

- Доведеться надсилати їх з посильним,- думала вона.- Як це буде смішно, надсилати подарунки власним ногам! І яка буде чудернацька адреса:

Пані правій нозі Аліси,

Килимок,

Поряд з камінною решіткою.

З привітом від Аліси.

Ой лишенько, які дурниці я мелю! 1

Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев’ять футів! 2

Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.

Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі,- це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.

- Як тобі не сором! - сказала собі Аліса.- Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?

Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.

Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом - у другій.

Він