Читати книгу - "Проблема Спінози"

– ERR? Що означають ці літери?

– Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg. «Оперативний штаб райхсляйтера Розенберґа». Того самого, Альфреда Розенберґа, – головного ідеолога нацистів з антисемітизму. Він завідував трофеями для Третього Райху, і за його наказами ERR мародерствував по всій Європі – спершу забирав лише речі євреїв, а пізніше, під кінець війни, і будь-що цінне.

– То, виходить, Спінозі ці книжки, так би мовити, троюрідні? – запитав я. – Ви ж бо маєте на увазі, що їх знову довелося скуповувати, уже вдруге комплектуючи його бібліотеку?

– Ні. Вони якимось дивом уціліли, і після війни їх повернули сюди – за винятком усього декількох зниклих примірників.

– Неймовірно! – «Ось тобі й історія», – промайнуло в думці. – Але навіщо Розенберґ узагалі морочився із цими книжками? Я розумію: щось вони та коштують, адже йдеться про стародруки сімнадцятого століття й давніші, але чому його люди просто не ввірвалися в Державний музей Амстердама й не привласнили одного-єдиного Рембрандта, що вартує в п’ятдесят разів більше, ніж уся тутешня колекція?

– Ні, не в тім річ – ішлося не про гроші. В Оперативного штабу був якийсь загадковий інтерес до Спінози. Нацистський офіцер, підлеглий Розенберґа, який безпосередньо вилучав бібліотеку, додав до свого службового рапорту цікаве речення: «Вона містить цінні стародруки, що вкрай важливі для вивчення проблеми Спінози». Якщо хочете, з тим донесенням можна ознайомитися в інтернеті – його долучено до офіційної документації Нюрнберзького процесу.

Я почувався приголомшеним.

– «Для вивчення проблеми Спінози»? Не розумію. Що він мав на увазі? У чому нацисти вбачали «проблему Спінози»?

На це мої господарі, неначе дует мімів, знизали плечима й розвели руками.

Але я напосівся:

– То, кажете, заради цієї «проблеми Спінози» тутешні книжки зберегли, а не спалили, як чимало чого іншого в Європі?

Ті кивнули.

– А де перебувала бібліотека, доки тривала війна?

– Ніхто не знає. На п’ять років книжки просто зникли, а відтак, у 1946-му, знову знайшлися – у німецькій соляній копальні.

– У соляній копальні? Неймовірно! – Я взяв із полиці один із томів – примірник «Іліади» шістнадцятого століття – і, погладжуючи його, промовив: – То ця стара книжка прадавніх історій могла б розповісти і власну історію.

Мої господарі повели мене оглядати решту будинку. Я вдало підібрав момент для відвідин: небагато відвідувачів коли-небудь бачили іншу частину помешкання, позаяк її століттями займала проста робітнича родина. Але останній її член нещодавно помер, тож Товариство Спінози оперативно придбало цю власність і тепер саме починало реконструкцію, щоб доєднати її до музею. Пробрівши серед будівельного сміття крізь скромну кухоньку й вітальню, я зрештою піднявся вузькими стрімкими сходами у маленьку, непримітну спальню. Швидко обвівши поглядом простеньку кімнатчину, уже почав було спускатися, як раптом в око мені впала ледь помітна – два на два фути[2] – нерівність у кутку стелі.

– А це що таке?

Старий музейний доглядач піднявся на кілька сходинок, щоб поглянути, куди я показую, і пояснив мені, що то – потаємні дверцята, які ведуть до крихітного закапелка на горищі, де протягом усієї війни ховалися від нацистів двійко єврейок, немолода мати з дочкою.

– Ми годували їх і добре про них дбали.

Знадвору бушує вогненна буря! Чотирьох із п’яти голландських євреїв убивають нацисти! Але на другому поверсі будинку Спінози протягом усієї війни турботливо піклуються про двох жінок-єврейок, які ховаються на горищі. А внизу, на першому, офіцер служби Розенберґа грабує, опечатує та експропріює крихітний музейчик, уважаючи, що тамтешня бібліотека може допомогти нацистам у розв’язанні «проблеми Спінози». І що ж то в них була за проблема така? А раптом цей нацист, Альфред Розенберґ, теж – по-своєму та з власних причин – шукав підхід до Спінози? Я ввійшов до музею з одною загадкою, а вийшов звідти з двома.

І невдовзі по тому почав писати.

Щойно останні промені сонця відбиваються від вод Званенбурґвалю, як Амстердам припиняє роботу. Фарбувальники збирають пурпурні й кармазинові тканини, що сушилися на кам’яних берегах каналу. Купці згортають навіси й зачиняють віконниці на вуличних ятках. Кілька робітників, що стомлено бредуть додому, зупиняються на перекус і голландський джин біля прилавків з оселедцями на каналі, а відтак продовжують свій шлях. Плин життя в Амстердамі повільний: місто в жалобі, бо й досі не оговталося від чуми, що всього кілька місяців тому прибрала кожного дев’ятого.

За кілька метрів від каналу, у № 4 по Брестрат, збанкрутілий і дещо піддатий Рембрандт ван Рейн наносить останній мазок на картину «Яків благословляє синів Йосипа», ставить у нижньому кутку справа свій підпис, жбурляє на підлогу палітру й розвертається, ладнаючись спуститися вузькими гвинтовими сходами. Того дня цей будинок – якому через три століття судилося перетворитися на музей свого власника – стає свідком його ганьби: він кишить покупцями, що чекають не дочекаються аукціону, на якому буде продано все художникове майно. Безцеремонно розштовхуючи на сходах роззяв, той проходить крізь парадні двері, вдихає солоне повітря й шкандибає до таверни на розі.

А в Делфті, за сімдесят кілометрів на південь, починає своє сходження інший художник. Двадцятип’ятилітній Ян Вермеєр кидає останній погляд на свою нову картину – «У звідниці». Його очі повільно повзуть справа наліво. Першою зображено повію в шикарній жовтій блузці. Лепсько. Лепсько. Жовтизна відливає, наче шліфоване сонячне світло. Її оточує групка людей. Чудово: кожен запросто міг би зійти з полотна й розпочати розмову. Вермеєр нахиляється ближче, щоб уловити крихітний, але пронизливий і хитрий, кинутий скоса погляд молодика в дженджуристому береті. І киває своєму автопортретові в мініатюрі. Страшенно задоволений, він ставить у правому нижньому кутку свій підпис із розчерком.

А в тому ж таки Амстердамі, у № 57 по Брестрат, лише за два квартали від приготувань до розпродажу, які тривають у будинку Рембрандта, двадцятитрирічний купець (що народився лиш на кілька днів пізніше за Вермеєра й ним захоплюватиметься, але так і не познайомиться) готується зачиняти свою крамницю заморських товарів. Він видається надто тендітним і вродливим як на крамаря. У нього ідеальні риси обличчя, оливкова шкіра без жодного ґанджу та великі темні й одухотворені очі.

Купець востаннє роззирається довкола: на багатьох полицях не менш порожньо, ніж у нього в кишенях. Його останній фрахт із Баїї перехопили пірати, тож у продажу немає кави, цукру й какао. Старше покоління їхньої родини вело прибуткову імпортно-експортну оптову торгівлю, але тепер брати Спінози – Ґабріель і Бенту – збідніли та живуть лише з маленької крамнички, що торгує вроздріб. Вдихнувши затхле повітря, Бенту Спіноза з покірністю виявляє, що до запахів