Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

У своїй боротьбі за самостійність Закарпаття понесло величезні жертви. Мадяри без суду розстріляли 27,644 людей. Після приєднання Галичини і Волині до УССР із Закарпаття перейшло мадярський кордон більше як 75,000 українців, думаючи, що вони йдуть до української держави. Цілі родини, деколи з возами переходили на совєтську територію. Там їх усіх заарештовували і вивозили на примусові роботи, з них 54,982 особи згинули в таборах, решта закарпатських українців, щоб не коротати свого життя на тяжких непосильних роботах, на яких не можна було витримати більш як два роки, рішили вступити до Чехо-Словацької армії в СССР, і з них до кінця війни згинуло понад 25,000 людей. Разом за роки 1939-44 згинуло від мадярів і большевиків понад 80,000 закарпатських українців, що становить 12 відсотків усього українського населення Закарпаття.

На сьогодні Закарпаття є з'єднане з материком України - Києвом та Львовом (УССР). Хоча Закарпаття заплатило за це велику ціну, однак воно має з цього дещо позитивного. Той факт, що Закарпаття є частиною України, уможливив стерти всі прикмети локального патріотизму, витворюючи тип українця - соборника.

У змаганні за самостійність українського Закарпаття воно виказало немало героїзму й завзяття хоч би в справі оборони своєї традиційної греко-католицької релігії; їхні провідники, Владики Теодор Ромжа, Павло Гойдич, разом з духовенством і вірними героїчно боролися проти накиненого їм московського православ'я.

Не менше відваги виказав правозахисник Йосиф Тереля, який після кількакратного ув'язнення два рази втікав з таборів, зформував Комітет для повернення української греко-католицької релігії в Галичині й на Закарпатті.

У боротьбі за особисті й національні права, слід згадати ще двох правозахисників. Це математик Кампів і визначний український історик Василь Базьо.

Як бачимо, Закарпаття, що було віками мадяризоване й чехизоване, не лишається позаду решти українського народу, але відважно маршує до остаточної побіди - своєї Правди.

Здається, що найбільш неправдивих інформацій, крім СССР було поширювано про Чехо-Словаччину. Неправдиві інформації проникали не лише до щоденної преси (часописів, журналів) радіо, але також і до підручників історії, енциклопедій тощо. Під час Першої світової війни д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш створили т. зв. “Чехо-словацьку легенду”, яку пропаговано у світі понад 30 років.

“Чехо-словацька легенда” базувалася на наступних твердженнях, з яких ані одно не було правдиве:

1. Існування “Чехо-словацької” нації.

2. Словаки не є окремим народом, вони є лише відламом чеського народу.

3. Словацька мова є лише діялектом чеської мови.

4. Чехи і словаки все бажали собі жити разом в одній державі.

5. Д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш були найбільш морально етичними мужами ХХ стoріччя.

6. Держава, яку Масарик і Бенеш заснували, була моделем демократії.

Зі засекречених фондів міністерства закордонних справ, яке було під контролею Бенеша від початку заснування ЧСР, куповано закордонних репортерів, професорів, а деколи навіть цілі газети.

З документів міністерства закордонних справ, як це подає V. L. Borin,[1] виходить як празький уряд купив контролю над віденськими часописами “Der Wiener Tag” і “Die Stunde”, а в Югославії “Politika”, Чехо-словацька амбасада в Парижі платила сталу платню професорові Fuscien Dominoto, секретареві слов'янських студій. Дня 29 грудня 1926 року генеральний консул в Сиднеї, Австралія, д-р Светак інформував своє начальство про виплачену суму грошей австралійським журналістам за те, що вони стримали публікування компромітуючих матеріялів про Масарика й Бенеша.

Дня 31 грудня 1931 року генеральний консул в Монтреалі, Канада, повідомив про виплачені гроші декільком канадським щоденникам за написання статтей, в яких вихвалювалося Чехо-Словаччину.

Крім V. L. Borin знаходимо ще інших авторів, що писали на цю тему: A. Bernauer,[2] і W. K. Turnwald.[3]

Для прикладу, наведу цитату з книжки R. W. Seton-Watson “Masaryk in England”. Він пише: “Аналізуючи морально-етичні й релігійні засади Масарика, ми стверджуємо, що моральні принципи гуманности давали йому широку базу для практичної діяльности. Лише такому мужеві, гарячому патріотові, але при тому вільному від усякого національного егоїзму, який ставить гуманізм понад партію і націю, могла новоповстала Чехо-Словацька держава довірити пост президента. Велике досягнення Масарика вимагало співпраці багатьох, але найбільше д-ра Є. Бенеша, який був міністром закордонних справ від 1918 до 1935 року, коли став президентом”.[4]

Я думаю, що після порівняння фактичної діяльности Масарика й Бенеша з цією теорією, особливо у відношенні до судетських німців, словаків і карпатських українців, ми прийдемо до дещо іншого висновку.

В 1848 році чеський історик д-р Палацький писав, що коли б Австрія не існувала “чехи мусіли б створити ії”.[5]

Ідеї, висловлені Палацьким, в тому часі були панівні серед чехів до кінця Першої світової війни. Цю ідею підтримували Т. Масарик в “Чеському питанні”, а Є. Бенеш - у своїй дисертації. Д-р К. Крамарж, пізніший прем'єр Чехо-Словаччини, в 1906 році писав: “Ніхто не може заперечити зрозумілих фактів, що наш нарід в Австрії має