read-books.club » Сучасна проза » Танго, Іван Іванович Білик 📚 - Українською

Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Танго" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 88
Перейти на сторінку:
class="book">Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:

— Ти тут, видно, частенький гість?

— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…

— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.

Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.

— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!

— Весілля?

— Скоро вже, ось побачиш…

Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…

Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.

— Ти чого регочеш? Не віриш?

Левонтій сумно зітхнув.

— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони…»

Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.

— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.

— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.

Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.

Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:

— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.

— За кого це «за всіх»?

— Ну, ти вп'ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…

Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.

— Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.

Ніякого.

— Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?

Сергій не відповів.

— Я сьогодні вже той… казав шефові, що ти приїхав.

— А хто ж твій шеф?

— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..

Горбатюкові очиці масно заблищали.

— М-м-м!.. Як той… крупчатий вареничок у сметані.

Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:

— Кого полюбить, тому й раю не треба.

— А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.

— Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.

— То чого ж?

— Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той…

— Комуністи?

— Комуністи не комуністи, а довіритись — не той… Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для… Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.

Левонтій очима показав, куди слід подивитись.

Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.

— Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той… військові…

Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, «скоро вже»…

— Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той…

— Можеш за свою кар'єру не боятись…

— Та ні, я не той… Ну, а все-таки той… Як друга про-сю. Старий же довіря мені…

А джаз пиляв «Бесаме мучо»… У кав'ярні важко дихати, хоч над головами вертівся вентилятор. Туди й сюди сновигали прудконогі кельнери, балансуючи між столами з важкими тацями в руках. Смерділо сигарним димом, віскі. Кілька разів спітнілий Родріго прибігав довідуватись, чи нічого не потрібно сеньйорові Леону. Але сеньйор сам усього подужати не міг, а Сергій майже не торкався до своєї тарілки.

— Ти чом не їси? Пий…

— Не хочу.

— Голова болить?

— Ні. Так чогось…

— Ну, пройде. То з дороги. І в мене таке бува. Піди ляж виспись, воно й той… А завтра побалакаємо. Думаю, будемо той… сватами. Еге ж?

На вулиці було так само парко, незважаючи на пізній час але повівав тихенький вітерець, і все ж дихалося легше. Заким таксі зловити, — пішки швидше дійдеш.

— Тобі в який бік? Сюди? І мені

1 2 3 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танго, Іван Іванович Білик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танго, Іван Іванович Білик"