Читати книгу - "Команда "Синьої чайки", Тоне Селішкар"

— Правду кажеш! — урвав Юстову мову Бразілець. — Усі гуртом! Так, усі гуртом! Ви ж бо й так гуртом живете, гуртом пісні співаєте, гуртом помираєте. Чого ж не можна гуртом працювати? Давайте зберемо усе, що маємо, докупи й придбаємо собі моторне судно, щоб можна було виходити на ловитву далеко у відкрите море й закидати неводи завдовжки двісті метрів! Риби там усім вистачить! Гуртом будемо працювати, на гурт і здобич ділитимемо! Спільний труд — це єдина путь до ліпшого життя!

Бразільцеві слова збурили спокій у серцях рибалок. Знов і знов поверталися вони до цієї розмови, сперечалися, радилися один з одним, сварилися, знову сходилися. І так цілу зиму. А напровесні зібрали в один капелюх усі свої заощадження й виправили Бразільця до міста купувати судно.

Чекали його тиждень, чекали другий. З ранку до вечора стовбичили на пристані, затуляючи очі від сонця, вдивлялися в обрій, виглядали свого посланця. А він повернувся аж наприкінці третього тижня. Та який! Змарнілий, пригнічений, обшарпаний. Коли рибалки нетерпляче обступили його, чекаючи, що то він повість про їхню справу, Бразілець нараз клякнув перед ними, вдарив чолом об землю й простогнав:

— Брати, друзі мої, вбийте мене! Не вберіг я вашу кривавицю!

Легко собі уявити гнів, лють і відчай ошуканих рибалок. Прецінь були серед них і такі, що продали своє єдине суденце, покладаючи всі надії на майбутній великий корабель. А тетер їм було так, хоч і справді бери ціпок та йди на жебри.

Вони накинулися на Бразільця, як розлючені шершні. Жінки вже й до каміння хапалися, щоб забити його на смерть, і таки були б забили, якби не порятував Бразільця старий Юст. Проте з острова його прогнали. Побитий, зганьблений, Бразілець був наче не сповна розуму, коли йшов із села світ за очі. Відтоді ніхто його більше не бачив.

Жінка Бразільця невдовзі померла від горя, людський гнів дещо влігся, але не зовсім згас. Дарма що Іво був тепер круглий сирота і, певна річ, нічим не завинив у всій тій історії, після материної смерті йому довелося-таки скуштувати лиха. Ріс він, немов та бадилина, без догляду, полишений на ласку божу в самотній халупці. Рибалки, вздрівши малого, неодмінно згадували кривду, заподіяну їм його батьком. І коли б не кілька добросердих жінок та не старий Юст, хлопчик, мабуть, загинув би, мов оте безпомічне звірятко, в якого мисливці забили матір.

Так хлопчик ріс у своїй напівзруйнованій халупчині над морем, хоч і знехтуваний усіма, проте сміливий та відважний. Рибалчив край берега, пас чужі вівці. Влітку харчувався інжиром та виноградом, узимку щось діставав від добрих людей: часом хтось віддавав йому латану-перелатану одежину. А коли над островом шаленіла буря або лютий мороз діймав аж до кісток, хлопчика прихищав під своєю стріхою старий Юст, який іще дужче постарів і став сивий, як голуб.

Старий Юст не пам'ятав лиха, не мав він серця й на Бразільця. Коли рибалки, дарма що збігло стільки часу, за скрутної години починали шпетити вигнанця, Юст боронив його:

— Добре діло мав він на думці! Нещастя його спіткало, спокуса потьмарила розум… А про задум його скажу вам так: ціни йому немає, тому задумові!

Діти в цьому прибережному селищі міцно товаришували між собою… Усі гуртом, і Іво разом з ними, ходили вони до школи, якщо, звичайно, над островом не лютував ураган, — у негоду й дорослі не вистромляли носа з хати. Школа була по той бік крутої гори, за дві години ходи. По дорозі із школи хлопчики полювали на гадюк та скорпіонів, нишпорили по скелях. Одне слово, поводилися достеменно так, як і всі хлопчики на світі.

Іво ріс, мов дике терня. По матері він успадкував гарне, виразне, майже брунатне обличчя, ясну усмішку й світлі, променисті очі. Чуприни його не торкався гребінець, але довгі чорні кучері завжди так ладно лежали на голові, ніби він старанно зачісував їх.

Часто Іво подовгу нерухомо стояв при березі з остенем у руці. Погляд його був спокійний, зосереджений і терпеливий. Угледівши рибину, що підпливала пастися в прибережних заростях морських водоростей, хлопчина блискавично кидав остень. Узбережжя вздовж цієї частини острова він знав, як своїх п'ять пальців. Знав, де стоять підводні скелі, всіяні безліччю їстівних молюсків, знав усі обмілини, де водилися креветки, краби й табуни риби, — добре знав усе морське дно, де тільки діставав Івів остень. Хлопчина знав повадки всіх жителів моря; ставив тенета й на чайок, що величезними зграями гніздилися в розколинах прибережних скель.

У дні, коли на острів поверталася весна, хлопчину охоплював дивний неспокій. Можливо, то в ньому озивалася бентежна батькова вдача… В такі дні Іво уникав товариства. Він блукав поміж прибережних скель, а думки його линули до невідомих країн, мандрували разом із батьком, про якого Іво знав з розповідей старого Юста. Або, присівши під розквітлим мигдалем, побіля материної могили, звідки видно сусідні острови, хлопець поринав у світ казок, які довелося йому чути, міркував про піратів, про Колумба…

Сільце внизу, на березі затоки, видавалося йому тісним гніздом, у якому не розгорнеш крил, його друзі мають рідних; разом з батьками та братами виходять на старих суденцях у море на ловитву, а Іво — один як палець, і нікому його пригорнути, приголубити або нехай і насварити, його вабило ген за море, у широкий світ, туди, де на нього чекає велике бурхливе життя, повне дивовижних пригод.

Коли одного разу Іво поскаржився на свою долю Юстові, старий, який дуже любив хлопця, сказав на це:

— Облиш ти ці вигадки про далекі краї! Будеш ти рибалка, так само, як оце я, як були наші діди й прадіди, як будуть усі ті, що житимуть по нас. Звісно, яке воно, наше життя, що на землі, що на морі — злидні та й годі; але прецінь живемо й житимем, доки море нас не поглине. Тут, на острові, теж можна довго жити! Мені ось уже сімдесят років, багато чого зазнав я на своєму віку! Отак і тобі буде!