Читати книгу - "Хочу лiтати!, Анатолій Григорович Костецький"

Крізь сон я відчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотілось. По-перше, не виспався, бо чи не півночі пролітав. По-друге, не додивився квітчастий травневий сон. І взагалі — чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру і хотів був ізнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.

— Вставай, валяко! Школу проспиш! — почув над собою, відкрив очі — і швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне проміння. А може, то посміхнулася мама, що стояла коло ліжка й тримала мою ковдру?

Я востаннє позіхнув, солодко потягнувся і — раз! — хутко скочив на підлогу.

— Доброго ранку, мамочко!

— Ранок! — засміялася мама. — Та вже день скоро — чверть на дев'яту.

— Ой! — заквапився я. — Ще спізнюся! — І майже скотився вниз по східцях — умиватися.

Я ще не сказав, що живу на другому поверсі, у кімнатці під самісіньким дахом. Наш будиночок невеличкий — лише дві кімнати й кухня внизу. І одна кімната — моя власна! — під дахом, такий собі мезонінчик з вікном. Годі й казати, як я люблю її! Ну, самі подумайте — хіба не здорово: окрема кімната, де ти — цілковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться мені самому, але це така дрібничка, про яку і згадувати не варто.

Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом і налаштувався бігти до школи.

— Знов літав уночі? — поспитала мама, спускаючись із моєї кімнати. — Вся постіль так збита, ніби на ній ескадрон вершників гарцював. І коли ти спати навчишся спокійно?

— Ніколи, мамочко! — Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель і вибіг надвір.

Ех, коли б мама знала, що я справді ночами літаю! Напевне, заборонила б… Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетіти утричі вище! Звичайно, я не покинув відвідувати липу — на ній же наш штаб! — а просто роблю це обережніше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамі слова, що не лазитиму. Просто промовчав тоді та й годі.

Я підбіг до будинку Ігоря й гукнув:

— Еге-гей!

— Іду-ду! — відгукнувся відразу ж Ігор, вискочив на поріг — і далі ми помчали разом.

Бігти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самі несуть нас провулком, підкидаючи високо-високо, наче в них заховані якісь потаємні пружинки!

— Заскочимо за Борькою? — поспитав я на ходу в Ігоря.

— І за Наталкою! — відгукнувся він.

Так ми й зробили — тож у школу, як завжди, прибігли всім квартетом. Квартетом нас прозивають у класі, бо ми — Ігор, Наталка, Борис та я — всюди разом. Навіть живемо в одному провулку — будинки поруч. Та що там живемо! Навіть вчимося в одному класі, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другій, а Наталка й Ігор — на третій парті.

Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хіба що Володька Кучма… Він спершу був кепкував з Ігоря: сидить, бачте, з дівчиськом! Та в класі його ніхто не підтримав, до того ж і ми з ним трохи по-чоловічому «поговорили», — самі знаєте, що маю на увазі. Тож він свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собі таїться! Ми його зовсім не боїмося, та й не чіпаємо більше, — хай тільки перший не лізе.

Всі п'ять уроків сьогодні проминули для нас на диво швидко. От що значить — політати вночі! На перервах ми тільки про це й говорили, і нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебільшого мовчав — він же не вилітав цієї ночі, але й не ображався, знав: сам винен! Він теж, виявляється, збирався політати, але приліг, як він казав, «на хвильку дрімонути» — і прокинувся аж уранці!

Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Він у нас такий симпатичний і кумедний — товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчі! От хіба що рахує кожну копійку. Але ми пробачаємо й це, бо розуміємо: йому сутужно з грошима. Він живе лиш удвох із мамою, і вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кіно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирішуємо дуже просто: скинемось по п'ятнадцять копійок — от вам і квиток для Бориса, ще й на порцію пломбіру вистачав!

Після уроків ми помчали до штабу — до липи в кінці провулка, над якою вночі літали. Вона була нам ніби рідною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.

Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї і повсідались на гілках.

— Ех, уміти б літати! — сказала раптом Наталка, і кожен уявив, що й справді чудово — літати, ніби птах, у лоскотливому вечірньому повітрі.

Так ми просиділи, напевне, з півгодини, а коли почало сутеніти — розійшлися по домівках.

У мене після нашої розмови про літання з'явився якийсь дивний настрій: мені схотілося знов повернутись до липи й посидіти наодинці.

Трава попід липою вже вкрилася вечірньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалі — босоніж так гарно пройтися по росистій траві! — і всівся під деревом, обіпершись на шорсткий стовбур. Невідомо звідки з'явився і мій Корнелій, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сів поруч.

Так ми сиділи й дивилися в небо, на якому одна по одній спалахували теплі травневі зірки. І мені від того видовища було так радісно, що я й незчувся, як почав наспівувати якусь пісеньку. Мені здалося, що я сам щойно вигадав її.

Од радості я підскочив і на весь