Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

бік лежачої: хочеш цю блядюгу? Дивлюся на п'яну Ірусю, на хуя мені ця корова, заперечливо хитаю головою, нє, не хочу. У тебе що, не стоїть? — скалить він свої зуби в неприємній, тупій посмішці, ніби показує, який він нафарширований штемп, і що всім цей галімий цирк подобається. Пацани знову вибухають реготом і під–дьоргують мене, щоб я показав, на що здатний. Я мовчу, бо почуваюся незручно, не нада було сюди приходити. «Малий, давай, ти ж, мабуть, дєвок ще не трахав, правда не трахав? У тебе пісюн є?» — сміються за моєю спиною. По тілу пробігають морозяні хвильки, не знати чому, стою, наче вкопаний, збуджуюся, бо Іруся дуже красива, але й відчуваю невідомий страх — я ще ніколи не був із дівчиною. Я ще ніколи нікого не трахав! Лишіть його, альо, лишіть малого, сміється старший Машталір і закурює. Саня, а може, він хоче цю тьолку? — розвертається до нього Артур, і по його виразу обличчя бачу, що він гнівається і жартує водночас. Недобрі жарти. Артур взагалі — мутний пацан.

— Ти хочеш її? — дивиться на мене каламутними, почервонілими очима.

Пауза.

— Альо, ти шо, заснув? — наближається до мене.

— Нє, — відповідаю йому.

— Шо «нє»? Нє чи «нє»? Чи нє як «так»? — у цього придурка, здається, падає клєма.

— Артур, лиши малого. Це нормальний пацан, — каже старший Машталір.

— Ти нормальний пацан? — запитує Артур. — Да.

— Шо значить «да»?

— Я нормальний пацан.

— Не підар, нє?

— Артур, — сміється Адвокат, — лиши малого.

— Нє. Я не підар.

Значить, пішли, тягне мене за руку, але я вириваюся. Артур підхоплює мене, однією рукою хапає за комір сорочки, який нестерпно в'їдається мені в горлянку, а другою за штани біля моїх помідорів, стає страшно, аби він їх не подавив. Пацани заливаються сміхом, Артур тягне мене до п'яної, спирає на неї, наче на матрац, і намагається човгати по ній, ніби ганчіркою по підлозі. «Зупиніть його!» — кричить подруга п'яної, метушиться навколо них, чуєте, зупиніть, я не можу на це дивитися. Давай, виїби цю суку, діставай свого пісюна, дай їй, шоб запам'ятала, вівця, горланить Артур, хочеш, я тобі допоможу… У шарпанині я відчуваю, як його рука пролазить їй між ноги й починає рвати тканину, здається колготки, потім стягує, притискаючи мене до неї, трусики. Артур! Зупинись, вже не регочуть пацани. Чьо? Зараз малий дасть їй під хвіст, гигикає він. Шо ви робите, плаче її подруга, не треба, Артур, зупинись. Несподівано підбігає старший Машталір і забирає мене, каже, щоб ішов додому. Потім відводить Артура й дорікає йому: це ж твоя тьолка, не можна так. «А? Як не можна? Як? Вона більше не моя, — плює він у бік п'яної, — моя тьолка такою бути не може». Старий, я все розумію, плескає його по плечу Машталір. П'яна починає блювати, важко, ривками, зсудомлено. О, йо… бідолашна. Мене просять принести води, я біжу до свого під'їзду. Підіймаючись на свій поверх ліфтом, переживаю неймовірне збудження: я лежав на Ірусі, тілом відчував, дарма що через одяг, її груди, бля, цьому ніхто не повірить, які в неї класні дойки, м'які, наче маленькі надувні матрацики… З дому приношу трилітрову банку холодної води, Артур обливає нерухому Ірусю, яка одразу приходить до тями й зиркає туманними очима. Вода потрапляє їй на обличчя, від чого злипаються пасма волосся на чолі, обливає її тіло, блузка прилипає до шкіри, стає прозорою, обтягує груди. Йо, які в неї класні дойки, розкажу — ніхто не повірить! Іруся хапає губами повітря, ридає, хоче щось сказати, але голос тремтить і ніби захлинається плачем, х–х–холодно, — видавлює з себе. Нада було так, сука, набиратися!? — кричить до неї Артур, вона лише жалісно на нього дивиться й рюмсає. Артур, каже Кнопка, кинь її нахуй, хулі з нею возитися, чьо ти маєш через неї собі парити мозги, вона ж знала, шо робить, хай повзе додому. Пензлюй звідси, вівця, гаркає Артур. Я відведу, глухо обзивається її подруга, підходить до Ірусі, допомагає їй підвестися. Нікуди ти не підеш, каже Губа й бере її за руку, нікуди ти не підеш, але вона благає, це моя найкраща подруга, Коля, найкраща подруга, розумієш, я не можу з нею так, не можу; обличчя Губи стає суворе, він різко її обриває, ну то йди, Таня, але щоб більше не верталася; пауза; Таня втухає, кумедно кліпає очима, наче їй у голові зайшли шарики за ролики, стиха скавулить і сопе. Раптом, не розуміючи чому, кажу, що відведу, да, да, я відведу додому. Артур здивовано на мене зиркає. Да, всьо нормально, Толік її відведе, каже старший Машталір і підходить до мене: ти знаєш двір, біля 11–ї школи, де вбили Слона? Да, знаю. Добре, знайдеш другий під'їзд, перший поверх, червоні двері, запам'ятав? там тільки одні червоні двері, не заблудишся.

2

Зранку встаю і думаю про Ірусю: старша на п'ять–шість років, ця тьолка мене страшенно заводить; згадую вчорашній епізод і ніяк не можу забути, як це мудило Артур силоміць кинув мене на неї.

У квартирі густий неприємний запах перегару й нечистих шкарпеток. Вітчим знову прийшов серед ночі п'яним, хоча я це погано пригадую, бо спав; він викрикував, бурмотів, човгав важкими черевиками по коридору, на кухні відкрив кран, через шум води було чути нестерпний гуркіт, здається, розбилася банка, потім вітчим курив, і сморід від дешевих цигарок проник навіть у мій сон. Запитую в матері, коли цей придурок вилікує свої смердючі ноги, а вона тільки сумно відводить очі й знизує плечима. Мене, блядь, вже заїбали його срані ноги, його сраний грибок, хай щось робить зі своїми каліками, може йому краще жити в стайні зі свинями? «Не матюкайся при мені!» Пауза. Він же може їх лікувати нітрофунгіном і дубовою корою, хіба це так важко