Читати книгу - "Пригода з `Кобзарем`, Панас Мирний"

- Ну, то що, як достанеться? Та й що там достанеться? Поб'ють та й годі! - нетерпляче гукаю я Мар-ті, викручуючись на всі боки.

- Воно ж і лайка дошкуляє! - ласкаво одказує Марта.- Поки ще тілько лайкою обходиться, а як звелять вибити? Он учора нахвалялись, що як ще раз ви будете отак зачісані, то мене на конюшню одішлють.

- Ну, то що, як на конюшню? - одно сперечалася я.- Навіщо ти там здалася? Коням гриви розчісувати?!

- Якби задля того! - каже Марта.

- А то ж задля чого? - зацікавившись, допитуюся я.

- Щоб конюх Тришка березовим віником почесав.

- Вибив? - догадуюся я.

- Атож… А конюх Тришка такий немилосердний, як стьобне - то аж кров стрельне у вічі!

Ота річ Мартина мене так вражає, що я відразу оторопію. Мені ввижається бородатий Тришка в червоній сорочці та чорній плисовій безрукавці, огрядний та страшний з себе. Він однією рукою четверо коней, запряжених у ридван, на задні ноги осаджує. А то ж як такий ударить?.. У мене дух захопило, і я, мов кам'яна, стою, а Марта тим часом мою косу розчісує.

- От і добре, що ви трохи постояли. Я тим часом волоссячко розчесала. Бачите, яке то гладеньке та рівненьке стало. Тепер і коси заплетуться до ладу,- каже Марта, заплітаючи коси.

Та я не слухаю ті речі. Мені вже ввижається та страшна подія, як Тришка б'є та як кров угору скаче!

- Хіба він тебе коли бив? - доходячи до пам'яті, допитуюся я в Марти.

- Хай бог милує! Мене не бив,- одказує вона.- А Секлетину-птичницю бив. Вона ото й розказувала. Як цвьохне,- каже,- то кров так цівкою і стрибне вгору! Аж дух займається…

- За віщо ж він Секлетину бив?

- За те, що не доглянула індичат та рано випустила пастись, поки ще роса не спала. Як напилися вони тієї роси, то до обіду трохи не всі поколіли. За те її бариня й звеліла на конюшню одіслати… От я й коси заплела! - каже далі Марта.- Бачте, як гарно: наче зернятко одно до другого притулилося, так пас-мечко до пасмечка поприлягали. Тепер тілько кіснички вплету, кренделиком коси зложу та лентою перев'ю - наче намальоване буде! - утішається Марта своєю роботою.

Отак бувало завжди втихомирює мене Марта своєю розмовою: я було трохи не обмираю, слухаючи, як вона розказує. А розказувала вона завжди так гарної І наче просто, а так виразно та чуло, що воно до самого серця доходить, перед очима як живе стоїть, маня-чить перед тобою, веде, тягне за собою. Слухала б не наслухалася!.. Найпаче, як за день утомишся з гувернанткою балакати по-французькому та німецькому або з учителем нудні уроки витверджувати та поведе мене Марта спати вкладати… Отам-то ми з нею набалакаємось! Отам уже я наслухаюся і її чудових казок, і її веселих приповісток! Чого, чого тілько вона не накаже, поки не поснемо обидві?

І дивно мені: оця Марта така некрасива, що, здається, кожна б повинна одвертати від себе, а проте вона не то що не одвертала, а завжди кожному кидалася в очі, привертала до себе й найбільш усього білими та рівними, наче жорновки, зубами та великими чорними очима, котрі завжди виглядали якось ласкаво, жевріли та вигравали темними іскорками, що так і сипались із її зрачків, неначе вона ними гралася-перекидалася, говорила любі та втішні речі. І голос у неї був тихий, якийсь співучий та ласкавий, що так і прокрадався в саму душу, доходив до самого серця. І здатна вона була до всякого діла, до всякої роботи, мала великий хист до всього. Ніхто краще за неї не гаптував у п'яльцях, ніхто рівніше не виводив прутика, не виплутував найдрібнішої мережки; ніхто не вмів виробляти таких штучних та красивих квіток із паперу, як вона. Через це тілько мама й держала її у дворі.

- Якби вона не була така майстерна в роботі,- казала не раз мама,- то я б і однії години не держала при домі оту циганську кобилу.

А я так любила оту циганську кобилу, що й душі в ній не чула! Я їй, як рідній, сповіряла і свої малі радощі, і своє дитяче горе. Не було в мене нічого такого, з чим би я затаїлася перед своєю Мартою. Як підемо одпочивати, то я було їй все розкажу. І вона мене теж любила; вислухуючи мої дитячі скарги, вона завжди близько приймала їх до свого серця, умовляючи мене не звертати на те уваги.

- У світі завжди більше лихого, ніж доброго,- казала вона мені.- Як звертати увагу на одно лихе, то тілько собі більше шкоди заподієш: почнеш журитися - зсушиш себе… А як не вдаряти на нього -' хай воно йде собі за водою, а тілько добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре - довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!

Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав,- босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі, разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток Мартиних.

- Що ж це - усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? - якось раз каже нам Марта.

- Ми не вміємо… не знаємо,- одказуємо їй.

- То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.

"Що ж би їй такого прочитати?" - задумалася я.

- Хочеш,- питаю,- я прочитаю, як бог творив1 світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?

- Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!

Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.

- Добре,- каже.- От якби тілько воно було по-нашому, по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.

- Книжки,- одказую їй,- простою мовою не пишуться.

- Чому? - питав Марта.-