Читати книгу - "Стотридцятитрьоххвилинний бог, Юрко Коретнюк"

Ми гралися у гру, де давали одна одній нові імена.

Імень стало так багато, що ми почали плутатися.

Тож довелося посміхатися та відзиватися на звичайне ім‘я.

Коли було сумно, то ми просто вмикали музичного центра та ставили перший ліпший музичний диск і танцювали-співали-волали… Просто раділи життю, також називаючи його по різному.

А коли лягали спати, то просто розмовляли про все на світі.

Ти тоді розповіла мені, що хтіла би побувати у Кіліманджаро, бо щось тебе приманює у ній.

Я її теж любила після твоїх розповідей, Коді.

Ми вчилися санскриту по самовчителях, аби потім вразити усіх цією нашою здатністю. Коді було легше, бо, як виявилося, вона знала до біса багато мов.

Я почувалася тупенькою, бо сама знала тільки українську й англійську. Час від часу кидала у її сторону пару фраз норвезькою.

Щось на кшталт: „У кватирку влетів метелик”. Чи, ще брутальніше: „Доброго ранку, Коді!”

Того доленосного ранку ми їли вареники з картоплею та салат „Ніжність”, придбаному позавчора у місцевому гастрономі. Пили каву й запарювали локшину швидкого приготування на обід.

Саме тоді подзвонив Юрко та сказав, щоб ми брали ноги у руки (чи руки у ноги?) й швидкою ходою їхали до нього на квартиру.

Я й Коді, звичайно, послухалися його й швидко почали збиратися. Так швидко, що запізнилися на три години.

Маршрутна таксівка повільно пленталася через страшенний трафік крізь нетрища Борщагівки, а ми слухали Тімо Мааса, не задоволено ділячи навушники.

І тільки після того, як вийшли на Севастопольській площі, згадали, що локшина, мабуть, вже зіпсувалася, а комп‘ютер працює на повну.

— Хоча б у цю повню не було блискавок, — сказала Коді, я про себе прокляла й Юрка й усіх інших людей, які були поруч.

У гамериканських фаст-фудах можна їсти лише морозиво, яке за останні півроку подорожчало на 50 копійок (Мамаміа!). Тож рухатися крізь в‘язницю та багно було не так вже й сумно.

Заблукавши посеред трьох смерек, ми ще довго згадували одна одну не злим тихим словом, аж поки не вийшли на дорогу.

Мені завжди стає сумно після розмов із тобою. У тебе новий хлопець, а у мене виліз геморой.

ТИ ТРАХАЄШ ЙОГО картаті шорти, поки він миється у душі (фетишизм чи фемінізм?).

Ти не відповіла, коли я із радістю писав, що повернувся із Росії, не брала слухавки, коли я дзвонив.

Зізнайся, гаразд?, що я просто тебе задзьобав. Ти розповідала все про себе. Я не звик розповідати про себе нічого.

Навіть Вії, моїй ліпшій подрузі.

А знаєш, у неї новий приступ альтруїзму (аутизму?). В неї вже живе Коді, руда норвежка, яку я зустрічав одного разу ТАМ. Нажаль нічого про неї сказати не можу.

Я знаю, що тобі набридло слухати про мою творчість, А ЩО МЕНІ РОБИТИ?

Хоча, ні. Що робити нам, двом горе письменника? Пишемо багато й неякісно… Ця хвороба називається графоманство…

Хоча я думаю, що тобі важче: одну книгу не надрукували, іншу порадили не продовжувати, а після третьої зовсім зникли.

Ти впала у депресію, а я поїхав.

Кіліманджаро по-українські…

Where is your thinking? Осінь увірвалася у Київ разом із серпнем.

Самовідновлення та деградація (1).

Само руйнація та автофеляція (2).

Петрифікація (3) та мастурбація (4).

Самознищення та авто кастрація (5).

Перверзія в Кіліманджаро.

Перевезення Андруховича.

Дефекація (6) та гібридизація (7).

Полюція (8) та десорбція (9).

etc та хуїнізація.

1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 — Щоб вона означало?

Статева анестезія статевим органам та москалефобна мастурбація мізків у мізках.

Санта Марія заповнена Аве-Марією з органу. Оргазму вати на кожному перехресті під враження від…

Окружна по-американські та Тверська по Українські. Знов-таки, КІЛІМАНДЖАРО, ЙОБ ТВОЮ МАТЬ!

Синтаксиси у всіх свої проявах дратував до неможливого!

Кричати й хапати руками за голову…

Три кити, на яких розташовувався мій світ, похитнулися та розплелися по усьому білому світі.

Я їм яблука та направляю усю негативну енергетику у тебе, моя люба. Ти це прекрасно розумієш, лежиш на підлозі й повільно дивишся на мої ноги. Квартира пропахла тютюном, а я загубив свій зміст. Знаєш, таке теж може траплятися час від часу.

Я розминаю у пальцях частинку свого тіла, яке схоже на пом‘ятий шматок дерматину.

На столі лежить потертий том Карпенка-Карого, а на ліжку мій рукопис, який я тобі нещадно читав останні двадцять хвилин.

Я, ти, Вія та Коді лежали зараз на різних ліжках кімнати. На годиннику було трохи більше четвертої години ранку.

Ти підповзла трохи ближче й обняла мене, а потім поцілувала.

Вийшло так, неначе ти прощаєшся зі мною на завжди.

— Я кохаю тебе, Мариська.

Ти нічого не кажеш, а просто засинаєш на моєму плечі.

Коли я прокинуся наступного ранку, ти вже зникнеш.

Санта Марія загубила усі свої мрії. Вона сиділа та нажиралася вина. Від алкоголізму рятує лише повільний сон.

Марія стала вже звичайною Мариською та загубила усі свої різнокольорові фломастери, якими вона малювала на папері.

Тож Марія довелося проколювати свої тонкі пальці та малювати червоною фарбою на шклі маршрутної таксівки, яка везла її додому.

За вікном усі барви змішалися із її автопортретом.

Хіромантія на долонях міста.

Санта Марія сиділа та дивилася на свої долоні, намагаючись повитирати із них сльози, які повільно просотувалися через її цноту.

Само пригнічена, вона сиділа вже на сходах Дніпра, ближче до ранку, та повільно спалювала своє серце, запхавши його до шматка паперу.

Санта Марія була вже зовсім не святою.

Вона згадала Юрка та Київ, який запам‘ятався їй лише фрагментами.

Їй було соромно за свої автопортрети.

Вона дмухала на воду та народжувала чоловіків. Їй так здавалося, до насправді із рота вилізали звичайні шмарклі та пара.

Вона торкалася ногами до оголеного тіла та називала його люблячи Борисфен.

Вона кохалася повільно та граціозно із водою, бо знала, що її вже не зрадять.

Мертвий Дніпропетровськ та сонце, яке повільно змішується із дощем.

Плач Єремії.

Плач, Єремія. Плач, Санта Марія.

Спогади…

— Глінтвейн улітку — це вже серйозно.

— Можна полежати на ліжку та просто повтикати у стелю, йоб твою мать!

— Народжувати дітей із вродженими дефектами мозку…

Він повільно цілує її та починає грати.

Кінчай!

КІНЧАЙ!

К І Н Ч А Й!

Сука…

— Більше нема відродження маргіналізації.

— Більше нема нічого.

Вона встає та починає бігти, залазить на найвищу точку свого тіла, а потім стрибає у свого рота, звідки