Читати книгу - "Homo Novus, Василь Павлович Бережний"

- її можна розбити, потовкти, але з одного осколочка вiдновлюється увесь знiмок. Виникла iдея: а чому б не спробувати це на людському органiзмi? От нещасний випадок, людина загинула - молода, здорова, повна снаги... Чи не можна виростити її з однiєї клiтинки?

- I ви... - прошепотiла Вiра Харитонiвна, - ви спробували?

- Так, Вiро Харитонiвно, спробували. Саме про це я й веду мову.

- I що... успiшно? - в її голосi чувся i переляк, i надiя.

- Наслiдки перевершили усi нашi сподiвання. Арка-дiя виросла за вiсiмнадцять мiсяцiв.

Фiл сподiвався, що Вiру Харитонiвну це вразить, принаймнi хоч здивує: все-таки доньку вона поховала...

- I яка ж вона? - Мати вже, здається, опанувала собою, i в голосi вiдчувалася стриманiсть.

- Та така, як була на час трагiчної загибелi.

Нi захоплення, нi радостi на її обличчi Фiл не побачив. Тiльки настороженiсть i тривога.

- А як... iнтелектуальний рiвень?

- Сказати правду, ми й самi побоювалися, - пожвавiшав Фiл. - Адже природа пам'ятi невiдома нам так само, як i столiття тому. Але виходить, що все зводиться до iнформацiї. Як iнформацiя затримується у нейронах - це, кажу, ще не ясно, та то вже iнша тема. Ми, звичайно, не тримали Аркадiю на голодному iнформацiйному пайку. Поряд з процесом вiдновлення пам'ятi вона, за спецiальною методикою, одержувала i додаткову iнформацiю - для гарантiї, так би мовити.

- А вона знає, що з нею сталося?

- Що загинула i похована? Нi, навiть i не здогадується. I я сподiваюсь, що ви не прохопитесь i словом. Невiдомо, як це може позначитись на її психiцi.

Вiра Харитонiвна пiдвелася, дiстала з серванта конверт i мовчки подала Фiловi.

- Ось, прочитайте.

Це був лист вiд Аркадiї! От тобi й маєш...

"Здрастуй, мамо.

Я давно жду, ти менi щось передаси, нiчого нема. Фiл пропонує перебратись у Пущу-Водицю, поїдь подивися, може, там бiльша дiлянка, житлоплоща, iнакше я не згодна. А."

Цi неоковирнi рядки Фiл пробiг миттю, i його вразив не так змiст, як сам факт появи листа. Убуток iнформацiї!

- Лист прийшов учора, я не знала, що й подумати... У мене так розболiлась голова... - тихо озвалась Вiра Харитонiвна, i на очах у неї зблиснули сльози.- Добре, що ви приїхали... А то я... Ви ж розумiєте... наче снiг на голову... А про Пущу - це справдi?

- Так, Вiро Харитонiвно. Я подумав, що сусiди... Може, навiть краще переїхати в iнше мiсто.

- Я розумiю, Фiле... А скажiть менi по щиростi, ви й тепер... так само до неї?..

- Ви засумнiвалися, Вiро Харитонiвно? Та якщо вже говорити по щиростi, то тепер я кохаю Аркадiю в сто, у тисячу разiв дужче, анiж будь-коли! I сама iдея виростити її з однiєї клiтини... Та якби не почуття... Ми незабаром одружимось, це вже вирiшено... Звичайно, якщо ви не будете заперечувати.

- Ви делiкатний, Фiле. Але Аркадiя...

- О, вона погодилась! Я ж кажу, що все вже...

- Я не про те. Мене стурбувало... Хiба ви не пригадуєте - ранiше вона зверталась до мене лише на "ви"? Так у нас заведено з дiда-прадiда. А змiст цидулки?..

- Справдi... Та ви не ображайтесь, вона ж поспiшала та ще ж, розумiєте, все це тайком... Цiкаво, кого з лаборанток вона пiдмовила? Ну, та, зрештою, це дрiбниця, не варта уваги. Найголовнiше i найрадiснiше те, що теоретичнi припущення здiйснилися - механiзм бiологiчної iнформацiї спрацював добре!

Вiра Харитонiвна зiтхнула.

- Ви гадаєте, вся суть у цьому механiзмi?

- А в чому ж iще, Вiро Харитонiвно? Тiльки в ньому! I сам вигляд Аркадiї - чудове тому свiдчення.

- Ну, що ж, - схитнула головою Вiра Харитонiвна, - виходить, вас треба привiтати з успiхом? Нехай вам щастить, Фiле.

Пiдiйшла до нього, легенько торкнулася плеча i, ставши навшпиньки, поцiлувала в чоло.

3

"Який це чудовий винахiд Природи - тепла лiтня нiч, наснажена блаженством! - думав Фiл, вдихаючи лiсовi пахощi. - Синє небо, помережане тоненькими гiлочками, розцвiчене сегментом срiбного Мiсяця i нейронами зiрок, скидається на якусь стародавню фреску... Яке це щастя - близькiсть до Природи та ще коли поруч з тобою кохана!.. Але Аркадiя чомусь невесела... Невже її не радує..."

Сидiли на травi, з кущiв поблискувало скляне око машини, уся Пуща сповнена прозорої тишi, дерева не сплять, дослухаються до чогось потаємного, не вiдомого людям. На бiлому рушничку темнiла недопита пляшка шампанського, скалками зблискували склянки. Влаштовуючи цей iнтимний пiкнiк, Фiл хотiв у такий спосiб вiдзначити остаточне "одужання" Аркадiї i, звичайно, сподiвався, що їм буде весело.

Налив у склянки, у винi замерехтiли iскорки.

- Це в нас, вважай, друге спiткання, а ти чомусь не в настрої.

- Нi, я просто замислилась, - обiзвалась Аркадiя.

- За наше друге спiткання! - Фiл пiдняв склянку i церемонно схилив голову.

Коли випили i заїли шоколадом, спитав:

- Про що ти замислилась? Аркадiя знизала плечима:

- Так. Про нас. Непокоїть мене твоя безтурботнiсть.

- Та що ти, золото моє! - Фiл пригорнув дiвчину. - Нема чого тривожитись, усе буде добре! Поглянь, яка нiч...

Аркадiя сидiла мовчки, i вiн провадив далi, мовби мiркуючи вголос:

- От переберемось у Пущу-Водицю, справимо весiлля... Як я мрiю про той день, коли назву тебе дружиною!.. Ти пiдеш у свiй медичний... Може, не на останнiй, а на той же п'ятий, мабуть, треба повторити. А закiнчиш працюватимемо разом... У вiдпустку - до моря чи на Днiпрi...

Аркадiя вивiльнилась з його обiймiв, узяла шоколаду. Навiть нiчна мла не могла приховати вiд Фiла її краси, знадливостi. Контур її обличчя, грудей, копиця темного волосся - Фiловi аж паморочилось, коли дивився на неї, нiжив, пестив її поглядом.

З'ївши шоколад, Аркадiя ще й пальцi облизала, такi довгi й меткi.

- Дивуюсь я тобi, Фiле, наче й серйозний хлопець, а городиш усякi дурницi.

- Що ти маєш на увазi?

- Та що... "Пiдеш у медичний... Працюватимеш..." Оце так плани на майбутнє! - В її голосi чулася дражливiсть, несподiвана для Фiла. - Я-то пiду в iнститут, диплом знадобиться. А ти?

- Що