Читати книгу - "Естафета Життя, Василь Павлович Бережний"

______________ * Анаеробнi - тi, що не потребують кисню.

- Та iнженери справляться... А от унiверсальний код...

- Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?

Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:

- Теоретично - так.

- Ну от i працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослiдникiв та експериментаторiв не бракує, то чого ж... Потрiбнi будуть додатковi кошти - звертайтеся, асигнуємо. Я тiльки хотiв би, щоб наслiдки дослiджень зосереджувались у твоїх руках. I нiяких розголошень, оскiльки не виключена можливiсть ексцесiв...

- Маєте на увазi Чорну Троянду?

- Авжеж.

Соул тяжко зiтхнула, нервово закрила очi долонями i, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетiло шкереберть: її мрiя про сiм'ю, звичайнi життєвi радощi... Все, все розвiялось, як мiраж...

- Що з тобою? - Батько прихилився до неї, обняв за плечi. - Ти нiчого не втратила - чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячi не зникнуть, чуєш? Ми вiдродимося пiд iншим Сонцем...

Знову й знову батько розповiдав їй про перспективу, про Всесвiт як безконечну iнформацiйну систему, ще i ще раз науково обгрунтовував свою iдею естафети Життя.

- Все це - красивi слова... - схлипуючи проказала Соул. - А насправдi що ми можемо? Комахи... Ми - слабосилi комахи...

- Отакої! - почав сердитись батько. - Життя - це боротьба. I затям: нема в природi бiльшої сили, нiж мислячi!

- Абстракцiї, iлюзiї.

Старий спохмурнiв, аж вуса йому вiдстовбурчились. Нiякої логiки в доччиному мисленнi! Щойно їй нiби все було ясно - i на тобi, майже iстеричний протест...

- Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилi своїх лiт? Уже давно менi перевалило за сто. Я охоче лягаю i з великим трудом устаю з лiжка... Скажеш, я своє вже прожив. Нехай i прожив. То навiщо ж менi впрягатись у тяжку роботу? Навiщо менi це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?

Соул витерла хусточкою очi, тихо сказала:

- Пробачте, тату... Для мене це як грiм з ясного неба.

- Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душi. Тут, певне, нам допоможе фiлософський пiдхiд. Зневiра, песимiзм надто ядучий дим. Розжени його, i ти вiдчуєш насолоду весен i лiт, осенiв i зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природi, важливо усвiдомити: ми - учасники великого процесу Буття. Учасники - розумiєш?

- Це я розумiю...- Соул зiтхнула.- Тiльки от сам процес уривається...

- Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвiтi процес розвитку живого нiколи не згасне. Ти скажеш: а звiдки ви знаєте? Я вiдповiм iнтуїцiя. Поки що iнтуїцiя. А звiдси й переконання: якщо ми пошлемо у час i простiр iнформацiю про себе i всi живi форми нашої бiосфери,- вона передасть естафету Життя. Код! Звiстку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому виглядi, не iнакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надiя.

- Отже унiверсальний код? - пiдвела голову Соул. - I за допомогою бактерiй?

- Саме так.

- Мiльйони комбiнацiй... Тату, я не знаю, чи пiд силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослiдникiв.

- Треба, - твердо сказав старий. - Йдеться ж про iснування самого Життя! Звичайно, я, керiвник Головного Наукового Товариства, мiг би просто зобов'язати вас включити цю тему до поточного плану... Але тут потрiбен ентузiазм, пошук.

- Ну що ж, - пiдвелася Соул. - Тяжкий шлях, та... - I не доказала: до горла знову пiдкотився клубок.

- Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. - Батько поклав руки їй на плечi. - Але велика мета - хiба це не саме щастя?

- Так, тату... - Вона прихилилась до його широких грудей.

- Ну то йди, i вiдразу берiться за роботу.

Поцiлував у чоло i легенько пiдштовхнув до виходу.

II.

Сiрий, похмурий ранок. Нiма, гнiтюча тиша. Ще лежачи в постелi, Соул вiдчула: щось у свiтi сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо пiдвелася з лiжка. У спальнi холодно. Притримуючи сорочку на грудях, пiдiйшла до вiкна, розсунула штори i з подивом побачила... кригу. Так, на рiвнi третього поверху, сягаючи середини вiкон стояла суцiльна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простiр помiж будинками. Певно, вночi залило, потiм замерзло. Якщо посуне - зрiже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нiчого не почула? Справжнiй потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? I нiде нiкого. Тиша, глуха тиша. Щось у нiй причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позiхнула, зашторюючи вiкно, та й почалапкала до лiжка. Ах, як приємно забратися пiд ковдру!

Прокинувшись, дiвчина виглянула у вiкно - нiякої криги не було, на подвiр'ї гасали дiти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привидiлось... Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: i колеги, i навiть батько радять хоч вихiднi викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третiй рiк не має спочинку. Та от i сьогоднi: i науковцi, i техперсонал - усi вiдпочивають, тiльки не вона. Бач, її тримає робота... Чи, може, марнославство, пiдсвiдоме бажання залишити слiд в Iсторiї, яка сама зникне без слiду? Невже без слiду?

Ранiше Соул над цим не замислювалась, працювала - i все. А зараз... Чи займалась своїм туалетом, чи готувала снiданок,- внутрiшня дискусiя не припинялась. Запитання - дошкульнi, нещаднi - виникали спонтанно, вимагали вiдповiдi. Якщо планета i все живе на нiй приречене, доскiпувалась логiка, то навiщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобi лишився? Який у цьому сенс? "Навiщо та навiщо", - сердилась дiвчина, губи їй сiпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небi: у свiтi с вища логiка, iншi iнтереси... Мабуть, її любий вольовий татусь має рацiю: виноград Життя проростає крiзь Галактики, це неспинний процес...

Раптом прозвучав сигнал. Хто мiг навiдатися без попередження?