Читати книгу - "Зміщення спектра"

– І ніколи того не забуду, курва, до кінця життя.

– А далі він розсівся, як пашá, за кухонним столом, розгойдувався на стільці й бурмотів щось до себе довгими монологами. Наостанку розмовляв практично лише з собою, адже був постійно п’яний…

– Що я тепер лепечу? Ну що?! Я ж, прецінь, хочу про нього говорити! І про вісімнадцяте липня, двадцять років тому. І про мій гріх, який хочу обійняти і ще раз согрішити.

– Тоді на тому летовищі я також плакала. Вперше в житті не витиснувши з себе жодного звука. Я вила в конвульсіях, але тільки всередині себе. Досі не розумію, чому саме так. Мабуть, думали, що я втратила голос або ж збожеволіла. Якийсь арабський бородань-санітар з глибоким шрамом на щоці, якого викликав той працівник TWA у формі, висмикнув у нього мою ліву руку і мовчки почав щось впорскувати у вену. Навіть не запитав моєї згоди. Притьмом біля санітара з’явився той молодий хлопець з рецепції. Штовхнув санітара, і голка шприца злегка підняла вену, напинаючи шкіру на передпліччі. Однак її не проколола. Я не відчула жодного болю. Жодного. Так, ніби та голка стирчала не в моїй, а в чиїсь чужій жилі. Санітар злісно вигукнув щось арабською. Хлопець з рецепції не звертав на нього ані найменшої уваги. Пропхався наперед, вимахуючи перед моїми очима зім’ятим листком паперу, кричав щось польською. Спершу я подумала, що він верещить у моєму сні; що той санітар зі страшним шрамом впорскнув мені щось подібне до наркозу, я тієї ж миті заснула, а хлопець з готелю перший з’явився в моїх сонних мареннях.

– Колись, а було мені, мабуть, дванадцять років, я падала з гойдалки і вивихнула палець, мені його вирівнювали під наркозом. І перше, що я почула під тим наркозом, також був крик. Той, який я дуже добре знала. Страшний, п’яний крик мого батька. Хоча голос був спотворений, хрипкий, тріскучий, ніби з мегафона; однак, без сумніву, це був його голос. Мій батько в тому сні, який я ніколи не змогла забути, кричав на мене з якогось дуже темного, вузького коридору, вирізаного із ще глибшої темряви. Темрява в теміні та його крик, а там, на тому летовищі, було ж дуже світло й дуже тихо. Отож це не міг бути наркоз.

– Не пригадую собі, які слова того хлопця з рецепції дійшли до мене раніше. Ті, що «він живий», чи ті, що «він летить до тебе». Однак пам’ятаю, що простягнула руку за тією карткою, вихопила її і почала читати. Коли утретє дочитала до кінця, серце мені аж стиснуло й перехопило дух. Відштовхнула санітара, відштовхнула хлопця з рецепції, а далі того мовчазного, сивоволосого в темно-синій формі.

– А може, вони самі розступилися? Ні. Мабуть, ні…

– Принаймні я почала проштовхуватися крізь величезний і зовсім не мовчазний натовп. Усюди на підлозі з плиток я бачила ноші. Під стінами, біля стійок, біля мармурових вазонів з квітами. На них лежали, сиділи або тулились люди. Вони затуляли обличчя долонями, молилися, але переважно плакали. А над ними посхилялись інші люди. У білих фартухах, відблискових жилетах, у чорних сутанах, а черниці у срібно-сірих. З гучномовців линув спокійний голос дикторки, який повторював безупинно французькою, англійською та німецькою, що «літак компанії TWA, номер рейсу 800, з Нью-Йорка до Парижа з технічних причин сьогодні не здійснить посадки».

– Але ж, курва його мама! Треба було мати жахливе німецьке почуття порядку, щоби вигадати щось таке, як-от «технічна причина», для опису того, що сталося з тим літаком. Хоча, по суті, це не розминулося з правдою. Розбитий на тисячі уламків внаслідок удару об поверхню океану літак справді не може літати через звичайні технічні причини. Я й досі пам’ятаю сюрреалістичний за тих обставин спокій голосу тієї дикторки. Ніколи цього не забуду.

– Також пам’ятаю, що трохи згодом я сиділа на якійсь порожній лавці, саме навпроти молочно-білих дверей, які зі скрипом то розсувались, то засувались; а хлопець з рецепції навколішки переді мною запевнював мене, що «він обов’язково вийде з цього коридору».

– А потім з цим важко було впоратись, я почала врешті плакати й мене охопила якась хвиля вдячності, що розливалася всередині мене, від паху до плечей. І я захотіла її неодмінно висловити, а позаяк не знала кому, почала дякувати Богові.

– Хоча в Бога вже тоді я не вірила…

– І саме тієї миті знову розсунулись ті скрипливі молочно-білі скляні двері…

– Він вибіг. На мить затримався. Вдивлявся, нервово роззираючись довкола.

Уперше справжній. Незмінно на віддалі, але нарешті не віртуальний. З крові, кісток. І очей.

Вона підняла порожню склянку. Язиком всунула кавалок льоду до рота. Решту висипала на долоню і протерла нею потріскану шкіру на обличчі.

– Він побачив мене. Коли повільно рушив до мене, я відразу ж забула про Бога, і про вдячність, і про те, що з тим розмазаним слізьми макіяжем і гігантським синяком після голки під ліктем маю вигляд занедбаної наркоманки. Я захотіла зірватися з тієї лавки, мчати до нього. Доторкнутись до нього.

– І лише тоді до кінця повірити.

– Але я не могла. Мої ноги немовби злилися з мармуровою плиткою.

– Може, це й добре? Може, у цьому був якийсь план? Жінка не повинна бігти до чоловіка. Навіть та, що закохана. Передусім така не повинна…

– Пригадую, коли він наблизився до моєї лавки і подивився на мене тими своїми величезними небесно-сумними очима, я приклала палець до вуст, даючи йому знак, щоби він нічого не говорив.

– А потім… – зітхнула, запалюючи наступну цигарку.

– Потім це вже тільки…

У вітальні несподівано спалахнуло світло. Вона перелякалася. За мить почула кроки. Похапцем зім’яла цигарку на кісточках льоду в склянці і заховала її між ногами, прикривши їх нічною сорочкою.

Він прокинувся від хвилі тепла. Якоїсь дивної, бо мав таке відчуття, що це тепло гладить лише його плечі. Повільно розплющував повіки. Веселки – подумав він, дивлячись крізь примружені очі. Багато малих веселок, які заходять одна на одну! Що таке? Вони справді вчора ввечері вдихали травичку, але не надто багато. Звичайно, замало, щоби мозок був на кайфі аж до ранку. По самокрутці для кожного. Не більше. Надя, викуривши половину своєї, розстібнула блузку й зняла бюстгальтер. Він пам’ятає все, що відбувалося згодом, але як вони опинилися в ліжку – взагалі не пригадує. Зрештою, це не вперше. Йому зовсім