Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Перший. «Основа державного суверенітету у П. Скоропадського – територія, тому його розуміння суверенітету можна визначити як територіальний суверенітет… Ідея державного суверенітету у П. Скоропадського логічно поєднана з ідеєю соборності України».

Другий. «П. Скоропадський був одним з перших діячів України, які втілювали в життя ідею про український народ як поняття політичне, а не тільки етнографічне, національне».

Третій. «За П. Скоропадським, держава може стати об'єднуючим началом для численних націй і народностей, які проживали в Україні».

Четвертий. «Українська Держава повністю реалізувала суверенні права: створювала власні органи влади, здійснювала законотворчу діяльність і судочинство, підтримувала порядок на своїй території та проводила зовнішні зносини».

П'ятий. «Визначальний вплив органів, які представляють волю народу, та право, що завжди мало пріоритет перед волею, навіть перед волею суверена, не дали змоги розвинутися абсолютизмові державної влади до потворних форм».

Шостий. «Ідейно Українська Держава 1918 р. відповідала за формою авторитарній державі з посиленими охоронними функціями і невтручанням у приватно-правові відносини. Авторитаризм П. Скоропадського досить адекватно відповідає сучасному розумінню авторитаризму, який вважають таким, що істотно обмежує права людини, але не знищує їх».

Сьомий. «Не підлягає сумніву, що П. Скоропадський бачив Україну суверенною державою, яка б володіла єдністю та неподільністю влади, самостійністю, верховенством та незалежністю, повнотою суверенних прав».

Восьмий. «Характер правового поля, задекларовані наміри гетьманського уряду та практики їх реалізації свідчили про те, що кінцевою метою державного будівництва було формування громадянсько-правового суспільства, в якому пріоритетними були б закон і захищене право власності… Реалізуючи ідею суверенітету гетьмана (інституційного суверенітету), П. Скоропадський обумовив обмеження влади правом» (підкреслено нами. – Д. Я.).

Дев'ятий. «У той же час П. Скоропадський вважав пріоритетними інтереси держави, а не права і свободи громадян, що не завадило детально виписати і задекларувати основні права громадян у конституційних за своїм характером законах про тимчасовий державний устрій України».

Десятий. Гетьман вважав за необхідне «правоверегулювання законотворчості», намагався визначити правовий статус особи, був свідомим того, що за своїм значенням та роллю закон не може слугувати засобом боротьби поміж різними політичними силами.[2]

Наразі в науковому середовищі все ще існує свій Берлінський мур. Будувати його почали в 20-х роках минулого століття. Представники першої групи «будівельників» цього муру Гетьманат різко критикують. Представники другої – якщо не апологізують, то принаймні відгукуються надзвичайно схвально. Перші дорікають гетьманові за те, що він, мовляв, обслуговував інтереси «російсько-польсько-жидівської буржуазїі»[3]. Інші пункти їх звинувачень звучать так: Українська Держава – це «типова одноособова самозвана диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту», який «з погляду конституційного права був уповні безправний. Гетьман… ніколи не старався хоча б «ex post» і хоча б позірно легалізувати свій переворот додатковою згодою українського народу, суверенність якого щодо встановлення тривалого державно-конституційного ладу України він формально визнав у своїх основних державних актах»[4]. Інший противник Гетьманату стверджував: «…під владою Скоропадського український нарід пережив суспільну реакцію і національне поневолення, прикрите назвою «Українська Держава»[5]. Нарешті, учасники антигетьманського табору безапеляційно й неаргументовано стверджують: від 30 квітня до 13 листопада «існував тільки новий державний режим у межах наявного устрою УНР», який змінив сутність лише впродовж останнього місяця свого існування, тобто від 14 листопада до 14 грудня 1918 р.[6]

Прихильники другої точки зору наполягають на тому, що режим Гетьманату висловлював інтереси «його найголовніших та найконструктивніших верств» – заможного селянства, поміщицтва, промислової, фінансової та інтелектуальної еліт. Режим Скоропадського розглядається цими дослідниками «як апогей опозиційного Центральній Раді широкого селянського руху за встановлення „ладу” і „твердоїруки”». Вони також цілком слушно констатують: «…ідея встановлення „твердої влади” знайшла значну підтримку у суспільстві, квітневий переворот був суто українською ініціативою, але німецьке командування уважно спостерігало за процесом зміни влади і контролювало його». Активний діяч режиму, масон Дмитро Дорошенко, наголошував на тому, що навіть імена двох його «братів» – гетьмана Скоропадського й Василенка – «вже самі собою свідчать, що ідеться не про «кінець української державності», а щонайбільше – про зміну її форми»[7]. Сам гетьман, у свою чергу, нібито виходив з того, «що українська самостійна і незалежна держава зможе на довший час устоятися з причини браку творчих сил і малої національної свідомості широких народних мас,– знайомимося ще з однією думкою, – ітому не хотів зв'язуватися з українським визвольним рухом». Крім того, Скоропадський, якщо вірити цьому, «…вважав весь час свого гетьманування, що український нарід – це темна маса, негідна ніяких політичних прав», отож з історичної точки зору його «поява на політичній арені для України була запізнена»[8]. Якщо сказати відверто, то він не дуже в цьому помилявся – вся історія нашого народу у XX столітті це підтверджує.

Попри те, що обидві групи історію Української Держави описали якщо не щохвилинно, то погодинно, цілісного, несуперечливого, ясного уявлення про феномен цього державного утворення виробити так і не пощастило. Це були змушені констатувати учасники Всеукраїнської наукової конференції «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті,