Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

листівок-рекламок із сезонних розпродажів у місцевих супермаркетах. Але спереду, просто за дверцятами, які щиро відвисли на скособоченій петлі, — білий конверт з марками СРУ і штемпелем «Ровно. Почтамт». На місці адреси отримувача — «Тов. (закреслено) Ецірван Ш. В., Зах. сектор Ровно, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45».

Так. Адреса відправника: Ровенське обласне управління зовнішньої та внутрішньої міграції населення СРУ Ровенської обл. Дата на штемпелі відправлення — двотижневої давності, 2 вересня, точніше — «2 сентября», ледь прочитується по бляклому чорнильному штампові. Ну, так, у межах одного міста, звідти, з-за Стіни, лист мусив добиратися два тижні. Авжеж, західнорівненський штемпель сьогоднішній, нічний, усе правильно. І над ранок лист уже тут. Все вірно. Отож… Та що це таке…

Конверт був заклеєний грубо і густо чимось схожим на світлий сургуч, щоб не шукати неприємнішого порівняння. Шлойма мусив просто надірвати його по короткому краю. Вміст конверта — складений удвоє аркушик бурого канцелярського паперу, ще й приліпився ізсередини. Шарпнувши сильно, але обережно, письменник Ецірван таки відділив внутрішнє від зовнішнього й розгорнув надірваного аркуша, на якому під шапкою управління зовнішньої та внутрішньої міграції, одразу після відбитого друкарським способом і закресленого скорочення «Ув. тов.» йшов текст, надрукований на машинці з російським шрифтом, тож літера «е» означала саму себе, а також і «є», а цифра 1 виконувала функції літер «і» та «ї».

«Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма,

проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повідомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та відпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год.

Старший 1нспектор

Ровенського ОУЗВМН

Нерозбірлива закорючка

(Колтунець)».

Перебігши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблаті: Sept. 17 Turs. Так, це сьогодні. До всього ще бракувало лише цієї поїздки. Але їхати треба.

Запихаючи листа з конвертом до кишені, письменник Шлойма Ецірван майже бігцем вискочив з під’їзду, скурнув ліворуч і, перетнувши проїжджу частину вулиці Полуботка в тому місці, де вона з’єднувалась з коротюсінькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у східній частині міста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналізаційного люка з яскравою оранжевою кришкою, збіг асфальтованим пандусом до службових дверей міського театру. Там він привітався з черговим і, пройшовши через коридор, службовим ліфтом піднісся на третій поверх, де одразу напроти ліфта знаходились приймальня і кабінет головного режисера. У кабінеті на Ецірвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, світило західноєвропейської сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.

Коли Шлойма увійшов, гостьовий (запрошений) режисер підвів йому назустріч обличчя з очима, повними страждання.

— Морґен! — гукнув йому з порога Шлойма.

— Тобрий… ранок! — з паузою поміж словами озвався Маульвюрф. — Ми з тобою тобре посиділи фчора… Туже тобре…

— Я трохи захопився, вибач. — Шлойма хотів одразу скінчити з «розбором польотів». — Може, й не треба було тієї… третьої пляшки…

— О-о-о! — Маульвюрф закотив очі під лоба й знову опустив голову на стіл. За кілька секунд він підвів обличчя, вже дещо спокійніше. — Сарас має прийти Ісабелла. У нас остання консультація. Ти хотофий?

— Я хотофий… — Шлойма не хотів тягнути, він вирішив одразу й остаточно прояснити ситуацію. — Георгу, я оце щойно отримав дозвіл з того боку. Ну, з Ровно, розумієш? Дозвіл на відвідання моєї родини. І це має бути сьогодні. Георгу, якщо я тобі… якщо я не конче мушу бути присутнім…

— Ти нітшого мені не мусиш, — так само з натугою в голосі відказав йому гостьовий (запрошений) режисер. — От тільки… Гаст ду альказельцер?..

В цю мить двері кабінету протяжно рипнули і в них з’явилася Ізабелла Штольц — прима південнонімецької сцени, молода зірка театрів Баварії та Баден-Вюртембергу.

— Гальо-о! — проспівала вона, широко всміхаючись і водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.

— Привіт, — поспішно відповів їй Шлойма й переадресував до неї питання-прохання Маульвюрфа. — Може, ти маєш алказельцер?

— О, йа, йа, натюрліх. — Ізабелла з розмаху шваркнула об стіл своєю сумочкою, від чого та розкрилася навстіж. «Скільки-то всякої всячини вміщається у жіночих торбинках», — подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла між ключів, пудрениці, кількох тюбиків губної помади, пачки серветок, якихось квитанцій та іншого мотлоху знаходить нарешті таблетки у сріблястій обгортці. — Бітте, — простягла вона їх Шлоймі.

— Це для Георга, — кивнув Шлойма, й актриса простягла ліки режисерові. Той поклав їх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потім підвів погляд на Ізабеллу й Ецірвана:

— Сітайте, чого стоїте?..

Ізабелла присунула собі стільця, сіла на нього й почала згрібати назад, до сумочки витрушені на стіл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неї за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогодні», — відзначив собі подумки.

— Я фчора виставиф остаточно ліхт… топто світло. — Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки і тепер, дивлячись на вміст посудини, повільно ворушив губами. Потім залпом вихилив усе до решти і втупився своїми світлими очима кудись у далечінь, за вікно. — Отше, ти хочеш їхати туди?.. — вказав він кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редіссон».

— О! Вас іст льос? Що діється? — жваво закрутила Ізабелла своєю гарною голівкою. — Хто їде туди?

Українську вона опанувала ліпше від Маульвюрфа, бо мусила грати тією мовою на сцені. Тому відмінки в неї майже завжди збігались, а німецький акцент був ледь-ледь відчутним.

— Він хотче їхати туди… — Маульвюрф уже трохи живіше ворушив язиком. — Він отримаф дозвіл на ф’їзд. На фітфітання своєї ротини…