Читати книгу - "Вероніка вирішує померти"

Але це — його проблема. Вероніка помирала, і її цікавило інше — скажімо, чи існує життя після смерті, або коли знайдуть її тіло. Та все ж таки — можливо, саме завдяки прийнятому нею рішенню — стаття її збентежила.

Визирнула з монастирського вікна, що виходило на невеличкий люблянський майдан. «Якщо вони не знають, де Словенія, то й Любляна для них — міф», — подумала вона. Як Атлантида, чи Лемурія, чи інші втрачені континенти, що збуджують людську уяву. Ніхто у світі не розпочав би статтю запитанням, де є гора Еверест, хоч би й ніколи там не був. Але ось у самому центрі Європи кореспондентові поважного журналу було зовсім не соромно ставити таке запитання, бо він розумів, що більшість читачів не знає, де розташована Словенія, не кажучи про її столицю, Любляну.

Саме тоді Вероніка й вирішила, чим займе час, бо минуло десять хвилин, а вона все ще не відчувала жодних фізичних змін. Останнім актом її життя буде написання листа до журналу з поясненням, що Словенія — це одна з п’яти республік, на які розпалася колишня Югославія.

Це й буде її лист самогубця. Без пояснення справжніх причин її смерті.

А коли знайдуть тіло, то вирішать, що вона покінчила з собою, бо журналіст не знав, де знаходиться її країна. Вона всміхнулась, уявивши газетну полеміку, де хтось підтримає, а хтось засудить її самогубство, вчинене заради честі власної держави. А ще її збентежило, як швидко змінився в неї настрій, адже якихось кілька хвилин тому вона думала про щось цілком протилежне — про те, що світ з його географічними проблемами вже її не обходить.

Вона написала листа. І в неї з’явився раптом гарний настрій, що мало не викликав сумніви в доцільності смерті, але пігулки вона вже зажила; міняти щось було надто пізно.

Зрештою, вона й раніше мала гарні настрої, та й узагалі, накладала на себе руки зовсім не тому, що була сумною, роздратованою жінкою з хронічними депресіями. Вона любила блукати вуличками Любляни або дивитися з вікна своєї монастирської кімнатки на сніг, що падав на майдан, на пам’ятник поетові. Одного разу їй майже цілий місяць здавалося, що вона немов літає над землею, бо якийсь незнайомець просто насередині цього майдану подарував їй квітку.

З нею, на її думку, все було нормально. А до смерті спонукали її дві дуже прості причини, й вона не сумнівалася, що багато хто її зрозумів би, якби вона їх пояснила.

Перша причина: все в її житті було однаковим, а як тільки мине молодість, усе покотиться донизу, залишаючи незворотні сліди — старість, хвороби, втрата друзів. Продовжуючи жити, вона нічого не досягне; навпаки, тільки зростатиме ймовірність страждання.

Друга причина була більш філософською: Вероніка читала газети, дивилася телевізор і усвідомлювала, що коїться зі світом. Все було погано, а вона нічого не могла змінити на краще — відчуваючи натомість повне безсилля.

Але дуже скоро вона переживе фінальну сцену свого життя, яка відрізнятиметься від усього, що було досі: смерть. Написавши листа до журналу, вона зосередилась на більш невідкладних речах, доречніших у цей момент її життя чи радше помирання.

Спробувала уявити свою смерть, та нічого в неї не вийшло.

Але й перейматися цим не варто, бо вже за кілька хвилин усе з’ясується само.

За кілька хвилин — але за скільки?

Вона не знала. Проте тішилася думкою, що незабаром знатиме відповідь на питання, котре хвилює всіх: чи існує Бог?

На відміну від багатьох, це не було найважливішим питанням її життя. При старому комуністичному режимі в школах дотримувалися доктрини про відсутність життя після смерті, й вона звиклася з цією думкою. З іншого боку, ровесники її батьків, бабині й дідові однолітки вчащали до церкви, молилися, ходили на прощу й були свято переконані, що Господь почує їхні молитви.

У двадцять чотири роки, випробувавши все, що тільки можливо випробувати — а вже це було немалим досягненням, — Вероніка майже не сумнівалася, що зі смертю все закінчується. Ось чому вона обрала самогубство: остаточну свободу. Вічне забуття.

У глибині душі, однак, таївся сумнів: а що, як Бог існує? Тисячі років цивілізації наклали табу на самогубство, бо воно порушувало всі релігійні приписи: людина бореться за життя, а не за смерть. Людський рід має плодитись і множитись. Суспільству потрібна робоча сила. Подружжя не повинно розлучатися, навіть коли гасне любов, бо державі потрібні солдати, політики й митці.

«Якщо Бог існує, в чому я дуже сумніваюся, Він знатиме, що в людського терпіння є межі. Це ж Він створив оце безладдя — злидні, несправедливість, жадобу, самотність. Він мав, звичайно, найкращі наміри, проте результати виявилися катастрофічними; якщо Бог є, Він буде поблажливим до тих, хто вирішив дочасно покинути цю Землю, — можливо, Він навіть вибачиться за те, що примусив нас тут бути».

До біса всі табу й забобони. Її благочесна мати сказала б: «Господові відоме минуле, теперішнє й майбутнє». Значить, він випустив її в цей світ, прекрасно усвідомлюючи, що вона врешті-решт покінчить із собою, отож її вчинок не буде для нього шоком.

Вероніка відчула приступ нудоти, дедалі сильнішої.

За кілька хвилин вона вже не зможе зосереджувати увагу на майдані за вікном. Знала, що надворі зима; була десь четверта година пополудні, а сонце заходило швидко. Знала й те, що інші люди житимуть далі. В цю мить повз її вікно проходив юнак, який побачив Вероніку і гадки не маючи, що вона вмирає. Група музикантів з Болівії (а де є Болівія? Чому журналіст про це не запитав?) грала перед пам’ятником Франце Прешрену, великому словенському поету, який залишив такий глибокий слід у душі свого народу.

Чи доживе вона до завершення мелодії, що долинає з майдану? Це буде чудовою згадкою