Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Емілі любила своїх котиків до нестями. Вона виховала їх самотужки, як заявляла з гордістю. А отримала їх у подарунок від учителя недільної школи, тоді вони були ще малесенькими кошенятами.

— Живий подарунок є особливо милим, — зізналася Емілі Елен, — і з плином часу стає дедалі милішим.

Однак її вельми засмучувала бездітність цієї котячої пари.

— Не розумію, чому Зухвала Сел досі не має кошенят, — скаржилася вона Елен. — Скільки я знаю, в котів зазвичай так багато кошенят, аж вони самі не відають, що робити зі своїм потомством.

Після вечері Емілі повернулася до вітальні. Тато спав. Це дуже втішило її, адже батько вже другу добу спав погано. Попри те, що відчула деяке розчарування, оскільки «поважної розмови» вочевидь сьогодні не буде. Саме такі «поважні» розмови з батьком завжди справляли їй чималу насолоду. Але ради нема — тепер найкраще піти на прогулянку, чудову прогулянку самотою, в сутінках, що пахли весною. Вона ж бо так давно не гуляла!

— Надінь капелюшка й дивись — повертайся додому, як тільки почнеться дощ, — напучувала Елен. — Тобі не можна мокнути під дощем, до того ж на холоді, як-от іншим вертухам у твоєму віці.

— Чому це не можна?! — вигукнула Емілі з обуренням. Чому її позбавляють привілею «мокнути під дощем на холоді», якщо інші діти мокнуть собі безкарно? Так не годиться!

Елен не відповідає — бурчить і бурчить. Емілі своєю чергою бурмоче собі під ніс для власного задоволення: «Ти ж бо нудна, стара буркотуха без клепки в голові!» Іде по сходах нагору, аби видобути з шафи капелюшок і плащ. Піднімається мляво, неохоче, бо страх як любить ганяти з вільною головою. Зрештою, натягає вицвілого капелюшка на смолисто-чорні коси й приязно всміхається до свого віддзеркалення в люстрі. Посмішка народжується в кутиках її губ і помалу розливається по цілому личку — ніжна, м’яка, прегарна, як думає незрідка Дуглас Стар. Це посмішка її покійної матері, сповнена невимовного чару, який схопив його за серце і з першого погляду прикував до Джульєтти Муррей. І це начебто єдина фізична ознака, успадкована Емілі від матері. Щодо інших рис, гадає батько, то вона успадкувала їх від родини Старів: великі золотаво-сірі очі, мовби отінені довгими віями й чорними бровами, високе біле чоло (може, занадто високе, щоб називатися гарним), ніжний овал блідого обличчя, тонкі нервові губи й маленькі вуха, що засвідчують її належність до роду Добрих Чарівниць.

— Вирушаю на прогулянку з Велителькою Вітрів, моя люба, — сповіщає Емілі. — Воліла б і тебе з собою взяти. Чи ти переступала коли-небудь межі цього покою? Сумніваюсь. Цим вечором Велителька Вітрів виходить у поля. Вона висока на зріст, оповита імлою, огорнена прозорими шовковими сірої барви шатами; її крила, неначе в кажана, але крізь них просвічує навколишній світ; очі блискучі, мов зорі, — вони променіють крізь довге розпущене волосся. Вона вміє літати, але нині рушить зі мною в поля. Це моя нерозлучна подруга. Велителька Вітрів! Ми познайомилися, коли мені виповнилося шість років. Ми давні, дуже давні подруги, але не такі давні, як ми з тобою, маленька Емілі-у-Свічаді. Ми ж бо приятельки з давніх-давен, еге ж?

Емілі-перед-Свічадом шле рукою поцілунок Емілі-у-Свічаді й зникає.

Велителька Вітрів чекає на неї за дверима, чекає, колихаючи траву, що росте перед вікном з вітальні, гойдаючи розлоге віття Адама і Єви, шепочучи кущам на вухо щось вельми таємниче, торсаючи Зарозумілу Смереку.

Емілі так давно не вирушала на прогулянку, що нині просто шаліє з радості. Зима видалася бурхливою, нападало так багато снігу, що вийти з домівки — зась. А квітень був дощовитий і вітряний. Тож цим травневим вечором вона почувалася, ніби в’язень, випущений на волю. Куди ж податися? Чи в сторону селища, чи навпростець полями? Емілі обрала друге.

Вона простувала в напрямку посохлих смерек, через широке, з урвистим краєм, пасовище. Там була відлюдна місцинка, зачаклована магічними силами. І саме там вона не раз переживала неприступну для інших насолоду, гостро відчуваючи первородство світу і своє власне. Якби хто угледів Емілі, що прошкує через пусте поле, то не позаздрив би їй. Була вона худенька, бліда, бідно одягнена, часом тремтіла від холоду в своєму благенькому плащику, але не одна королева без вагань віддала б корону за її розкішні видива, за її чудовні мрії. Бурі столочені трави, що стелилися їй під ноги, насправді були яскравим оксамитом. Стара, скоцюрблена, дрібна смерека, під якою вона, задивившись у небо, перепочивала, насправді була мармуровою колоною в палаці богів. Відлеглі пагорби, що бовваніли в туманій далині, насправді були твердинями на сторожі пишної чиєїсь могили. А товаришували їй у дорозі Добрі Чарівниці всієї околиці — тут вона вірила в добрих духів, чародійок у білих шатах і блискучих прикрасах, в зелених чоловічків, що мешкали серед різнотрав’я, в ельфів, що проживали на гіллі молодих смерек, в духів вітру та дикої папороті. Тут могло статися геть усе, будь-яка візія могла перетворитись на дійсність.

А та он галявинка посеред хвойних дерев була чудовим куточком для гри у хованки з Велителькою Вітрів. Тут вона така природня: тільки б скочити притьмом, аби тільки встигнути сховатися за пеньком — ніхто ще не встиг! — і ти вздриш її навіч, подібно до того, як вітер відчувають шкірою і сприймають на слух. Вона ж бо існує, це повів од шат, якими вона розмаює, то сміх її чути з верховіть найвищих дерев, і знов починається гра-полювання, аж ось нарешті… здається, Велителька Вітрів одлетіла. Вечір неначе скупаний в урочій тиші, аж раптом на заході розриваються склубочені хмари, відкриваючи прегарний, блакитно-зеленавий окраєць неба, а на ньому — сріблястий молодик.

Емілі стоїть і дивиться вгору, з’єднавши руки й задерши свою чорняву голівку. Мусить, вернувшись додому, описати цю хвилину в своєму жовтому зошиті, де остання назва є такою: «Життєпис Зухвалої Сел». Навколишня краса тяжітиме над нею, допоки вона не виповість, не