Читати книгу - "Кумевава, син джунглів"

Гілка у нас над головами гойднулася — то опустився на неї цей прегарний птах. Пір’я в нього було брунатне з білими смугами.

— Якби хоч хтось із пасажирів мав рушницю, ми легко підстрелили б його, — сказав один літній добродій. — І тоді у нас була б смачна вечеря.

Та, на жаль, рушниці ні в кого не було.

Усі ми ще дужче зажурилися й похнюплено сиділи навколо вогню.

Зненацька в повітрі щось просвистіло. Почувся різкий крик, і дикий індик з шумом упав прямісінько посеред нашого вогнища. Дехто зі страху попадав зі своїх пеньків на землю, інші голосно скрикнули. Усі ми були вражені цією пригодою і не знали, що й думати.

Наше збентеження ще не минуло, як раптом ми почули сміх. Усі поглянули туди, звідки він линув. І тоді ми побачили, що з гілки спускається на землю індіанський хлопчик. У руці він тримав лук без стріли.

— Я — Кумевава із племені каража. Друзі звуть мене Вава. Індик — смачна їжа. Я підсмажу його. Кумевава ловив рибу, далеко. Хотів напитися води, відчув — вода солона. Одразу зрозумів: десь потонуло судно, що везло сіль. Тоді Вава поспішив, бо люди в небезпеці.

— Невже тільки з того, що вода солона, ти здогадався, що люди в небезпеці? — спитав я хлопчика.

— Старий Малоа каже: «Де бджоли, там і мед».

— Але ж твоє плем’я не любить блідолицих, чого ж тоді ти прийшов?

— Старий Малоа каже: «Хто допоміг людині у скруті — допоміг і собі».

— Це добре, але як ти можеш допомогти нам? Тобі ж, мабуть, не більше як десять років?

— Ні, дванадцять! А Малоа каже: «Рибу вимірюють за довжиною, а людей — за знаннями».

Сказавши це, малий Кумевава зрубав два рогачі, вбив їх у землю обабіч вогнища й почепив на них уже обскубаного й випотрошеного індика.

Плем’я каража, до якого належав Кумевава, було мені добре відоме — я прожив у ньому днів десять усього за кілька тижнів до аварії судна. Про це я сказав юному червоношкірому хлопчикові і навіть пригадав імена кількох чоловіків його племені, з якими встиг заприятелювати. Хлопчик мовчки слухав мене. Коли я скінчив, він промовив:

— Кумевава знає. Ти жив у вігвамі вождя Ватау. Кумевава зразу впізнав. Ти частував солодощами мене та інших дітей.

Тієї ночі ми спали на розстеленому пальмовому листі, якого кожен сам для себе нарізав і намостив якомога зручніше.

Багато незвичних таємничих звуків, що долинали з похмурих джунглів, і неспокій через ту складну ситуацію, в якій ми опинилися, не давали нам спати.

А рано-вранці, на світанку, малий індіанський хлопець розбудив мене й спитав:

— Ньїкучап хоче йти з Кумевавою ловити рибу?

Слово «ньїкучап» мовою його племені означає «бородань»— я в той час носив велику бороду, а в індіанців бороди не ростуть.

Певна річ, я охоче прийняв його запрошення. Цей хлопчина викликав у мене симпатію з першої хвилини.

Кумевава вже приготував свою пірогу — на дні її лежало знаряддя, потрібне для ловлі риби. Воно складалося з лука й кількох стріл та гарпуна, тобто списа, що закінчувався міцним залізним наконечником. Гарпун був прив’язаний довгим мотузком до носа човна — цю зброю застосовують, коли ловлять великих рибин.

Малий індіанець сів на кормі піроги і звідти з допомогою маленького весла вправно керував довгим хитким човном, видовбаним із стовбура дерева.

Вранішнє повітря було свіже й приємне в цім спекотнім амазонськім краю.

На обох берегах Арагвайї здіймалися стіною джунглі: могутні старі дерева й чагарі, що густо поспліталися.

Ми пливли вздовж лівого берега річки й виразно могли чути крики багатьох тварин.

— Оце, що так голосно кричить, називається мавпа-ревун, — сказав Кумевава. — Ми зараз наблизимось до неї.

Він подав мені знак рукою, щоб я гріб, а сам своїм малим весельцем зовсім беззвучно спрямував човен до берега, де росло крислате дерево, гілля якого схилялося майже до води. Там Кумевава пристав човном.

— Бачиш її?.. Онде вона причаїлася!

І справді, на одній із гілок я побачив мавпу-ревуна. Вона розчарувала мене. Судячи з гучного завивання, я уявляв її собі великою, як лев, а насправді вона була не більша, ніж середнього розміру собака. Коли мавпа-ревун хоче продемонструвати своє завивання, то наповнює повітрям великий міхур на шиї. Потім поволі випускає повітря з міхура — і виникає гучний звук, який, безперечно, може налякати багатьох звірів і відігнати напасників.

Поки ми сиділи під деревом і розглядали мавпу, прилетіло двоє туканів.

Дивовижні це птахи. Пір’я в них чорне з жовтим комірцем, дзьоб теж жовтий, величезний, завширшки і завдовжки такий самий, як увесь тулуб. Тому коли тукан летить, створюється враження, наче дзьоб тягне за собою птаха. Проте дзьоб анітрохи не заважає туканові в польоті, бо він порожнистий і дуже легкий. Здається, що тукан своїм величезним дзьобом хоче налякати птахів.

Хлопчик показав рукою на чагарник.

Спершу я там нічого не побачив. Та врешті, придивившись, помітив кущ, гілки якого були густо-густо всіяні малесенькими пташками. Пташки були зовсім крихітні,— деякі не більші за бджолу. То були колібрі. Вони щебетали жваво й весело, а я ніяк не міг збагнути, як же вони розуміють одна одну, коли всі щебечуть і цвірінькають водночас. А яке в них пір’я!..

Одна з пташок мала довгий і тонесенький дзьобик. Хвостик другої складався з двох довгих перехрещених пір’їн. Третя мала червону китичку на малесенькій зеленій голівці… І всі ці крихітні створіння рухали крильцями так швидко, що крильця ті ставали майже невидимі. Завдяки цьому колібрі може вільно зависнути на одному місці, перемовляючись із подружкою чи обдумуючи, на яку гілку сісти.

Ці