Читати книгу - "Льодовик"

затятість з тими «йолками» — це вже щось на межі відчаю, бо ж чи не половина нинішніх московітів більш охоче святкують Курбан–байрам, ніж Різдво чи Великдень, і співи муедзинів також часто долинають тепер із–за їхніх парканів. І може, ці злощасні «йолки» раз у рік — чи не єдине, що ще тримає їх укупі?!

У нас з вулиці довкруж гаража ще збереглося кілька хирлявих ялиночок, то дві з них ці умільці таки спиляли. Одну ще до того, як ми поставили камеру спостереження, а іншу — уже при ній, хоч би хни! Ми ж навіть чергували, не спали, але поки побачили й вибігли, вже було пізно.

От тоді Петруня й приніс капкани чеченського виробництва. Бо відколи перейменована у Московію Расєя під льодом і у них почалися проблеми з «йолками», то новоспечені московити не лише у нас тирять, вони й на кавказькі республіки почали влаштовувати набіги, щоб запастися тими «йолками».

То чеченці перші й придумали для них універсальний капкан, який так і назвали — «Йолки–палки», й отримали такий шалений попит, що у Джохар–Палі, як тепер називається чеченська столиця, із колись кустарного промислу за ці роки розвинулося велике сучасне підприємство.

Ці пристрої дуже прості й надійні, добре замасковуються і не завдають видимої шкоди. Вони так хитро сконструйовані, що упійманий мусить сидіти й не рухатися, при найменшому русі капкан стискається, й «Івани», які лізуть красти «йолки», відчувають при цьому дикий біль. У нас вони чомусь завжди називають себе Іванами, і ми часом чуємо, як вони верещать під огорожею, поки ми їх не визволимо. Але ми, як і чеченці, їх просто відпускаємо.

Можливо, лише Петруня вмастить раз чи два по кумполу, тільки й того, але ж він також Іванов, йому за зганьблене ім'я соромно.

— Іване, як тебе звати?

— Іван, — жалісливо скиглить неголена зачумлена мармиза невдачливого злодія наших ялинок.

Петруня по кумполу бух!

— Більше не попадайся, — каже. — І не ганьби ім'я!

— А–арашо! — обіцяє мармиза, але попри обіцянки, декого з них ми по три–чотири рази за місяць ловимо і відпускаємо.

Дехто навіть обсцикається з переляку, але наступного дня все одно лізе. Видно, дуже вже цінуються у них наші ялинки, і поки що на це нема ради.

* * *

Одні кажуть, що це, можливо, і на тисячі років, інші — що максимум на сторіччя, ще інші пробують заспокоювати: мовляв, як воно раптово настало, так само може і закінчитися. Та ми з Петрунею не чекаємо, ми просто щодня довбемо той лід, бо це також входить у наші обов'язки. Все, що мало статися, уже сталося, й гірше не буде. А з місяць тому в редакцію прийшов якийсь старий з мапами. Я його ще там бачив, але Міха його і сюди, на Сошенка, на чаювання запрошував, на нас із Мамонтом перевіряв його теорії.

Той старий з ніяковою посмішкою також назвався Іваном, хоч Міха і звертався до нього «пане Януш». Він дивно вимовляв українські слова, ніби тримав у роті льодяника і свистка водночас, особливо з твердим нашим «и», і ми запідозрили у ньому перебіжчика із–за гофрованого паркана. Старий випив чашку чаю, попросив ще одну і втирав нам, начебто скоро Льодовик вкриє всю землю, буде суцільна льодова пустеля, як на супутнику Юпітера Іо, і земній цивілізації гаплик. Але нас із Петрунею так і не переконав.

Хоча минулої зими всі обговорювали інший прогноз, одного француза, котрий якось там вирахував, що Льодовик переживає пік, а надалі почнеться спад. Бо ж у Гренландії вже давно нічого не тане і Гольфстрім поволі починає повертатися у звичне русло. Однак після того, що сталося з кліматом, уже ніяким галімим прогнозам давно ніхто не вірить, а я тим більше, і особливо французьким. Вистачило півроку у Боснії під їхнім командуванням, де мимохіть навіть став жабоїдом: обіцяли свинину, а давали лише консервовані жаб'ячі ніжки. Як їм після того вірити?..

А французький президент, приколіст Луї, єдиний промовчав, коли ці безумці — кремлівські карлики — хотіли спекти нас своїми довбаними нейтронами, і це вкрило його навіки ганьбою, вже не кажучи про них. Це був єдиний президент, що промовчав, і чомусь цей президент виявився французьким, хоча Франція, як і ми, член НАТО. Бо ж, як тільки кишнули останнього із Семижопенків, нашої ганьби перших десятиліть незалежності, Україна одразу ж подала заявку, і до Льодовика ми ще встигли, як то кажуть, заскочити в останній вагон — набули асоційованого членства в Альянсі. А деякі українські газети пишуть, що, мовляв, французи нам і досі не можуть пробачити незалежності, коли ми раптом забрали у них першість найбільшої за площею країни Європи. Але ж коли то ще було?!

Як показали подальші події, саме Альянс і став нашим порятунком. Бо врешті–решт і Франція приєдналася до єдиної позиції, і приколіст Луї, під натиском громадської думки, сам телефонував у Кремль Гебістову й попереджав про удар у відповідь. І хоч як нам було огидно після всього сідати за стіл переговорів, ми все–таки сіли і таки вимучили ту угоду. На зміну протистоянню поступово прийшло нормальне партнерство. Підтримка наших союзників допомогла, та й Льодовик підганяв. Утім, усьому цьому ще передувала ціла низка важливих подій, трагічних, драматичних, часом і комічних, — наскільки це взагалі можливо, коли живеш поряд із безмежною крижаною пустелею.

Тепер ми рідко бачимо сонце навіть улітку, коли дмуть північні та північно–східні вітри (роза вітрів за час Льодовика також помітно змінилася), небо стає сіро–зеленим, і країну надовго огортає їдка мряка. У такі моменти навіть нейтронні погрози росіян виглядають як малюнки із коміксів старих, ще дольодовикових видань. А до честі французів — вони, незважаючи ні на що, таки зуміли зберегли свої легендарні велоперегони «Тур де Франс», і навіть умудряються їх щоліта проводити, хоч і без гірських етапів. Кілька років тому переможцем знову став українець Попович — родич відомого ще із дольодовикового періоду велогонщика і також переможця «Тур де Франс».

Найсмішніше те, що тієї зими, коли все почалося, я нарешті