Читати книгу - "Марійка і Костик"

— Це, тату, як карате!

— А для чого тобі воно?

— Хочу бути спортсменом, як ти колись! — Костик обдумав, що сказати.

— Ох, сину, спорт не прогодує…

— Тату, мене прогодує! Бо я хочу жити інакше, ніж ти! — раптом випалив щось несподіване і неочікуване навіть для себе.

— Добре. Але за рік у тебе мають бути серйозні успіхи. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Засинаючи, Кость мріяв про те, як виграє великі обласні змагання. Повернеться і надає щиглів зарозумілому Едику, від якого сьогодні йому дісталося більше. Але він нікому цього не скаже. Що б тоді про нього подумала Марійка? Що він слабак і фуфло? Кость би не витримав такого приниження. Бо насправді він сильний. А хто має силу — той непереможний…

Він побачив Марійку на великій шкільній «лінійці» (яка смішна назва, хіба ні? Так само можна це скупчення шкільного люду назвати «конусом» або «перпендикуляром»).

Директор у новенькому костюмі й краватці вітав школярів із початком нового навчального… вони повинні добре вчитися, щоб бути гідними громадянами нашої держави… вони мають уміти (довгий перелік)… вони мусять знати і розуміти, що (знову довгий перелік)… Марійка уважно слухає… Вона ще не знає, як багато він думав про неї на канікулах… Це розпочалося наприкінці травня, коли вони проходили практику… Марійчин клас і його пололи разом якісь бур'яни… Ніхто, чесно кажучи, не хотів працювати. Але вчитель трудового навчання пообіцяв:

— Виконаєте швидко норму — будете грати у футбол!

Обіцянку зустріли криками: «Ура!» Після виконаної роботи й справді розпочався футбол. Дівчата грати не хотіли. Але дивилися. Костика більше цікавили ті, що на рік молодші — своїх він знав краще. Особливо уважною була чорнява, з витонченими рисами обличчя, мовби над її красою попрацювало кілька десятків скульпторів. Хлопець ще, вдаючи байдужість, перепитав свого. друга Миколу, як, мовляв, її звати. Микола відповів, — щоправда, докинувши репліку, чому Кость так зацікавився дівочими іменами. Кость злегка почервонів, але відмахнувся. Не було часу на балачки — треба перемогти, забити кілька голів, треба бути зараз багатоногим Мілевським!

Гра розпочалася. Костеві щастило, бо вдалося забити аж два голи. Причому один із них головою. Це був шик! А найважливіше те, що Марійка, на відміну від інших дівчат, уважно спостерігала. Її подружки розмовляли, дехто із них лузав насіння. А вона знай дивиться на поле з імпровізованими воротами — і не змигне. «Це вона на мене дивиться», — приходили до хлопцевої голови нові, ще незнані й хвилюючі думки. Матч закінчився перемогою Костикової команди — 5:3. І не забудьте, що якби не його два голи, перший та четвертий, то була би нічия.

Але йому тоді не вдалося поговорити з Марією. Ба більше! — він так і не познайомився з нею.

…Може, коли б він підійшов і сказав, що хоче познайомитися, то вона б, так холодно і напівпрезирливо, повернула свою голову богині Афродіти — і знищила би його мовчанням. Він би балакав і балакав, щось про футбол і свої два голи, про неї і школу, але Марія б мовчала. Нарешті він не знав би, що робити далі, пробував би розповісти анекдот. Але дівчина сказала б голосом, близьким до шепоту: «Я не люблю анекдотів». І він, наче герой-камікадзе, що хоче пожертвувати собою заради поневоленої Вітчизни, спитав би: «А мене любиш?» Марія глянула б на нього, уже без напівпрезирства, але так само холодно, і прошепотіла б: «Не знаю». І це «не знаю» було б початком їхньої ще напів'юної, напівдитячої любові…

…Він підійшов би, вдавано недбало процідивши, що хоче познайомитися. Але Марія, теж недбало, відповіла би, що знайомляться тоді, коли є якась потреба, а для чого, мовляв, їм знайомитися. Він щось говорив би про спільні прохідки весняним парком, про те, що надарував би їй дуже багато найкрасивіших літніх листочків, про спільні прогулянки печальними осінніми полями і спільну різдвяну зимову радість… У нього ці слова виходили б не такими прикрашеними, як на папері, і нарешті Марія відповіла б йому, що побачимо, а зараз вона не має часу, бо її чекає один друг, старший від неї на чотири роки. Це була б відмова — і Костик пішов би, вперше зігнувшись під тягарем нерозділеної любові…

…Отже, він побачив Марійку на шкільній «лінійці». Коли святкова частина закінчилася, всі пішли до класів. Щось важливе мусив сказати кожен класний керівник. «Не буду ж я стовбичити, курям на сміх, під її 7-Б. Треба йти на річку… все обдумати… А завтра… або післязавтра — протягом наступного тижня… зустрітися і поговорити… але як?., це не так просто… може, краще фантазії… вона все одно часто зі мною в думках… Ні!.. Я зустрінуся і запрошу її на прогулянку… скажу, треба щось обговорити, типу, організувати якийсь гурток, а це робити мають хлопець і дівчина… мені порадили тебе, Марійко… Я буду сміливим… українські герої розривали себе гранатами, щоб не здатися у полон, перед тим знищивши багато радянських солдатів… А ще краще, знищивши багатьох, вирватися із кільця і залишитися живим… Вони, трохи старші від мене, були здатні на подвиг, а я хіба злякаюся з нею зустрітися? З мене би кури сміялися і їхні півні!..»

Розпочався навчальний рік. Одразу стільки нової роботи, стільки клопотів! Та нічого. Костик упорається з усім. Недарма він так любить читати про подвиги золотошукачів Джека Лондона і козаків Андрія Чайківського. Сьогодні він знайде дівчину під час великої перерви. Часу буде достатньо. Якщо не вдасться довго поговорити, принаймні, домовиться про зустріч.

Дзвінок! Велика перерва. Костикове серце несподівано закалатало так, мовби він відбігав два футбольні тайми без перепочинку. Ось її клас. Уперед, козаче! Або зараз, або ніколи!

Виходять його знайомі хлопці. Щось запитують. Костик відмахується: «Потім, потім…» Долоні його рук несподівано спітніли, ніби він щойно облив їх водою або вискочив із річки. Виходять кілька дівчат… Марійки