Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бабуся обвела поглядом свою скромну оселю. У вузенькі вікна зазирали зелені гілки крислатих каштанів, що густо порозросталися і затулили собою й без того убоге світло, що ледь пробивалося до кімнати.
— «Але чи може бути, пане кюре, — запитала я, — що мені не доведеться платити податки на вино, капусту і боби? Що сіль і тютюн не коштуватимуть нам так дорого?» — «Запевняю вас, бабусю Пежо, сіль і тютюн будуть вільні від податку». — «А як же наш милостивий король, пане кюре? Адже я люблю короля, і королеву, й пана Неккера, як саму себе, і наших добрих священиків теж. Я волію голодувати сама, аби тільки не бачити, що вони недоїдають. Краще вже я продам свій будинок і садок…» — Бабуся й зараз усміхнулася, пригадуючи, як вона хитро відповіла. — «Та я ж уже казав вам, бабусю, — каже мені наш добрий кюре, — що за нових порядків король матиме не менше, а більше, ніж мав досі. Адже треба скоротити не королеву частку, а отих трутнів і дармоїдів, які його оточують. Отоді народ не буде скривджений і король матиме те, що йому треба — наші відкриті гаманці й щирі серця!»
Тільки-но пішов від мене пан кюре, я впала на коліна, здійняла руки до неба й вигукнула: «Милосердний боже! Зроби так, щоб пан кюре не виявився обманщиком!» Одразу ж покликала свого онука — він у мене великий грамотій — і почала диктувати йому наказ. Хай прочитають його не лише пани члени Генеральних штатів, а й сам милостивий король! Хай знає він правду з вуст бабусі Пежо!
І ще прошу вас, панове, скажіть королю, що ладна без жалю віддати йому двадцять ліврів, якщо я й справді зможу вільно розпоряджатися своєю ділянкою і вбити отого гидкого тонконогого оленя з гіллястими рогами, чи, може, козулю. Досі я платила двісті двадцять, отже, вигадаю собі дещицю. Одне слово, подумайте, панове, про те, що пообіцяв мені пан кюре. Це зовсім не така вже дурниця!..» Постав крапку, Жак. А вгорі напиши: «Наказ». І не тільки панам членам Генеральних штатів, а і його величності, милостивому нашому королю Людовіку Шістнадцятому. «А писав року від Різдва Христового тисяча сімсот вісімдесят восьмого, в місяці квітні під диктовку Маргарити-Сімони Пежо онук її від дочки Анни-Марії Жак Меньє…» Тепер, Жак, збирайся в дорогу!
У дорогу то й у дорогу! Подумки Жак уже давно готовий до далекої і важкої мандрівки в Париж.
Тільки-но в село Таверні, де жили Пежо-Меньє, дійшла звістка про те, що нарешті вперше за сто сімдесят п'ять років знову скликаються Генеральні штати, а отже, є надії на краще життя, бабуся Пежо стала ніби одержима. Населенню запропонували вибрати депутатів. Бажаючі могли передати депутатам накази зі своїми скаргами й проханнями. В селі тільки й розмов було про накази, і хоч оголошено, щоб їх складали по парафіях і по провінціях, бабуся задумала написати депутатам свій особистий наказ. До того ж вона вирішила, що її наказ має прочитати сам король. Це був безглуздий намір, але хто зважиться переконувати затяту стареньку!
Якби в сім'ї Пежо не сталася велика подія, бабуся, мабуть, тільки б погрожувала, але так і не написала б свого наказу. Але те, що сталося, змінило все життя цієї селянської родини.
Старший син Маргарити Пежо, Жюльєн, уже давно жив у столиці і потроху зовсім забув рідне село. Вряди-годи доходили звістки, що він живе розкошуючи, купив книгарню, одружився з парижанкою, вдовою з трьома дочками — Жанетою, Бабетою і Віолетою, яких він удочерив. Раптом надійшов лист. Жюльєн помер, і його вдова, Франсуаза, просить прислати до неї в Париж Жака. Без мужчини їй у крамниці важко, стороннім довіряти не можна, а дочки коли ще стануть на ноги… А втім, хтозна; старшій, Жанеті, скоро виповниться вісімнадцять, не зоглянешся, як вийде заміж. Але ж однаково, зять у сім'ї не те, що чоловіків племінник, — як не кажи, не своя, а чужа кров… А Жакові, якщо він тільки виявиться тямущим, нічого й думати про кращу долю. Він багато чого зможе навчитися. Ні він, ні його батьки не шкодуватимуть, що довірили його майбутнє тітці Франсуазі.
І почалися хвилювання та суперечки в Жаковій родині. Бабуся відразу ж вирішила, що це — слушна пропозиція, а якщо бабуся вирішила, то її зятеві Андре — Жаковому батькові — залишалося тільки підтвердити її слова. Так уже велося. Слабохарактерний Андре Меньє мовчки підкорився волі тещі й дружини, яка успадкувала норовисту вдачу бабусі Маргарити. Але тут сталося непередбачене: від'їздові Жака чинила опір його мати, Марі, і саме з нею довелося повоювати бабусі та онукові, бо Жакові не терпілося вирватися з рідного Таверні в далекий Париж, що так вабив і уявлявся йому казковим. Марі затялася. Докази у неї були переконливі: брат залишив сім'ю у важкий час; Маргариту, свою матір, не підтримував, хоч улаштувався в Парижі добре. Рідного сина не мав, а про племінника ні він, ні його дружина Франсуаза не згадували. А як припекло — давай їм Жака!
Але бабуся була така людина: коли вже щось надумала — не відступиться. Хоч їй хтозна-як не хотілося розлучатися з улюбленим онуком. Частенько вона його сварила, а проте потай усвідомлювала, що він успадкував її вдачу і схожий на неї впертістю та запальним, іноді нестримним норовом.
Так проминула зима,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя», після закриття браузера.