read-books.club » Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

99
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 201
Перейти на сторінку:
не бачились.

А тепер оця піжама й тапочки!

— Здрастуй, Іване Капітоновичу! — збагнувши, що це таки Батюк, сказав Серпілін і пішов йому назустріч.

Мабуть, не тільки Серпілін, а й Батюк відчув заминку, що виникла перед тим, як вони обнялися. Та коли вже обнялися, Батюк затримав його довше, ніж можна було сподіватись. Певно, хотів показати, що не ремствує на нього за минуле. «Ну що ж, добре, коли так», — подумав Серпілін і в душі ще раз подякував нельотній погоді за те, що порятувала їх обох тоді од прикрих хвилин: Батюк виїхав до Москви поїздом за добу до того, як Серпілін прилетів змінити його на армії.

— Знав, що ти тут, — сказав Батюк, випускаючи Серпіліна з обіймів. — Учора, прибувши, почав з’ясовувати обстановку: хто в інвалідній команді? Заходив до тебе, але сестра сказала: до лікарки пішов чай пити. Вирішив не заважати. Діло твоє тепер парубоцьке.

Серпілін промовчав. Не відповів. Потім глянув на здорове, засмагле обличчя Батюка й спитав:

— А ти що, не в нашу, інвалідну?

— Бог милував, — сказав Батюк. — Дали після Криму два тижні на відпочинок. Мою гвардійську — в резерв Ставки, а мене — сюди. Замість себе тимчасово лишив начальника штабу Варфоломєєва. Як і ти, академік. Але командної жилки не має, так що не підсидить.

— А я тебе не підсиджував… для ясності, — сказав Серпілін спокійно, але в голосі його була нотка, що застерігала від подальшої розмови на цю тему.

— Я пожартував і про нього, й про тебе! Знаю, що не підсиджував, — мовив Батюк, — а інакше не розшукував би тебе. Стежок у цьому парку багато… Я чув, ще не одружився?

— Не одружився.

— А я свою сюди чекаю. Авіатори обіцяли сьогодні з Омська привезти.

— Давно не бачив?

— Від самого початку війни. Хотів був до неї поїхати, а потім вирішив: нехай у Москву прилетить. Син на фронті, онуків немає.

— Де тепер твій син? — спитав Серпілін, пам’ятаючи, що тоді, в сорок третьому, Батюків син служив у артилерії під Ленінградом.

— Усе там же, на Карельському перешийку. Другу війну там трубить. Усе-таки в нас на південних фронтах веселіше! Нині тут, завтра там.

— Так, — непевно сказав Серпілін, згадавши, як у сорок другому вони з Батюком відступали од Дону до Волги, і подумав: ще невідомо, де тоді було веселіше — в Ленінграді чи там, у них на півдні. — Так… — помовчавши, повторив він. — Тепер на півдні, звичайно, веселіше.

Він подумав не про себе, а про війну, а Багюкові з виразу його обличчя здалося, що про себе і про свого сина, який загинув на Воронезькому фронті.

— Хотіли тоді з Захаровим перевести його ближче до тебе, в нашу армію, — сказав Батюк. — Та не встигли. А якби встигли — можливо, жив би й досі. Хоч війна така…

Він не закінчив фрази. Обидва вони дуже добре знали, яка це війна і як важко вгадати, де на ній людина вціліє, а де помре.

— Мого лише раз легко поранено там же, в Ленінграді. Пролежав місяць — і знову в стрій, — мовив Батюк про свого сина. І зразу ж спитав — Про наші кримські діла чув?

Серпілін кивнув. Про кримські діла він чув досить багато, як і всі люди, що жили війною. Визволення Севастополя на порозі четвертого літа війни здавалося йому щасливою прикметою на майбутнє. Він знав, що армія Батюка діяла там, у Криму, на головному напрямі, але в першу хвилину зустрічі, мабуть, через оцю байкову піжаму, забув, що Батюка не тільки нагородили за ці бої Суворовим першого ступеня, а що вперше за війну підвищили його в званні, — він став генерал-полковником. Про це тиждень тому надрукували в усіх газетах.

— Поздоровляю тебе подвійно, — сказав він, тиснучи руку Батюкові.

Батюк радо всміхнувся: після успішних дій у Криму він нарешті зайняв на війні становище, яке вважав для себе давно заслуженим.

Те, що він командував тепер гвардійською армією й мав орден Суворова першого ступеня і звання генерал-полковника, а Серпілін, який був уже після Сталінграда наздогнав його в званні, лишався генерал-лейтенантом, — усе це робило Батюка в його власних очах нібито знову старшим від Серпіліна, незважаючи на їхні однакові посади командармів. Між ними знову встановилась та дистанція, яка дозволяла Батюкові, не силуючи свого самолюбства, згадувати той час, коли вони служили разом і Серпілін був його підлеглим.

— Як твоє господарство? — спитав Батюк. — Багатьох замінив, коли прийшов після мене?

— Я майже нії міняв, війна поміняла. Кого під Харковом, кого на Курській дузі.

Він назвав Батюкові кількох старших офіцерів, убитих чи тяжко поранених, які вже не повернулись до армії.

— Член Військової ради ще й досі Захаров?

— Ще й досі він, — кивнув Серпілін. — А начальника штабу армії з Москви дали — якийсь Бойко, був полковником, тепер генерал-майор.

— Невдаха, чи що? — спитав Батюк, мовби відчувши неприязнь у слові «якийсь».

Але Серпілін ужив це слово не через неприязнь, а за давньою звичкою, що лишилася ще з царської армії.

— Чому невдаха, навпаки, — заперечив він. — А про Пікіна, мабуть, сам знаєш, у наказі було.

— Читав. Підвів він тебе, сучий син. Добре, що так минулось.

— Підвів, — погодився Серпілін. — Хоча в те, що він сучий син, не вірю.

— А чому ж не вірити? В наказі ясно сказано, що попав у полон, маючи при собі карту з обстановкою.

Серпілін скривився. Спершу не хотів згадувати цієї тяжкої історії, що тільки чудом закінчилась для нього самого щасливо. Але потім пересилив себе й сказав те, що думав і писав у своїх поясненнях тоді, в березні сорок третього, під Харковом: знаючи Пікіна, він не вірить, що той, через помилку пілота приземлившись на зв’язковому У-2 в розташуванні німців, міг здатися в полон, не знищивши карти з обстановкою, яка була при ньому. Гадає,

1 2 3 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"