Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

Керк, на глибоке переконання Хемфрі, саме цього робити не навчився. Доля завжди підсовувала Джіммові такі набряклі грошима справи, з яких другий вицідив би не один мільйон, а цей не мав і цента понад офіційну премію. Ось і зараз до його рук пливе справа, з якої можна мати добрі гроші. Та, мабуть, саме тому, що про Керка шириться слава безсеребреника, йому й доручають справу відділу «Східних армій» Генерального штабу колишнього вермадту. Генерал-лейтенант Рейнгард Гелен пропонує картотеку законспірованих агентів, що їх генеральний штаб Гальдера мав на території Радянського Союзу та нинішніх країн соціалістичної орієнтації. Продає вцілілу від розгрому шпигунську організацію, а мудреці в Штатах ще й носом крутять і тільки тому, що хитрий німець вимагає гарантії: після передачі організації не хоче бути усуненим від її керівництва. Не все, виходить, видно з берегів Патомаку. Доведеться ще і ще раз переконувати Донована, що це нам вигідно. Передача агентури забере час, та й чи досягнемо ми такого ефекту в роботі з тими, хто роками працював на німців? Тут сотня граней так званої специфіки роботи на слов'янському сході, про які наші хлопці не мають найменшого поняття.

Зумер порушив тишу кабінету. Хемфрі неквапом підійшов до селектора і натис на клавішу, яка одразу ж спалахнула зеленим вогником.

— Слухаю.

— Сер, прибув генерал Керк. З ним ще двоє…

— Давайте його сюди, Хоуп. А ті двоє хай зачекають, — Хемфрі припалив погаслу сигару і рушив до дверей, що саме прочинилися. До кабінету увійшов високий тілистий чоловік у добре скроєному цивільному костюмі. Широко ступаючи пухнастим килимом, він підійшов до шефа і коротко вклонився.

— Радий бачити тебе, Джіммі… — потискаючи руку, мовив Хемфрі.

— Дякую, шеф… Я теж… — одізвався хрипкуватим басом генерал.

— З роками ти стаєш дедалі більш імпозантним. Ця благородна сивина… Ти часом не фарбуєш волосся? — посміхаючись, запитав Хемфрі.

— Ні, шеф, на такі дурниці не вистачає часу.

— Що це ти все шеф та шеф. Присядьмо. — Хемфрі показав на розлогі фотелі біля каміна. — Присядьмо і до біса всяку офіційність. Адже ми друзі, Джіммі… Чи ти забув, як ми бились за Роз Хоуп?

— Бачу, ти й зараз пам'ятаєш про неї. Це її синок у тебе в приймальні? Чи я помиляюсь?

— Її… Тільки пам'ять допомагає відчути прожиті роки, — Хемфрі налив дві чарки міцного шотландського віскі. — Твоє здоров'я!

— Дякую… — з достоїнством промовив Керк. — Чому я тоді не женився на Роз? Цей хлопець міг би бути моїм сином…

Хемфрі дивився на генерала і думав: «Він має рацію. Гроші старого Хоупа пропливли повз його кишеню. А чого він вартий сьогодні без грошей? Що стоїть за ним? Ще зовсім недавно його оберігала прихильність Рузвельта… Сьогодні — лише моя!» Він ковтнув з чарки, поворушив березові полінця в каміні і поволі опустився в крісло.

— Ти чимось схвильований, — сказав, підсовуючи Кернові пляшку.

— Ні, все о'кей. — Генерал посунув фотель ближче до вогню. — Трохи застудився. Цілий тиждень у горах… Вітри, дощ січе з ранку до вечора. Тепер от ангіна. П'ю гаряче молоко, аспірин…

— Допомагає?

— Та ніби трохи попустило…

— А що, крім ангіни, добув?

— Хвалитись нічим. Це озеро, ніби сейф з подвійним дном. Глибина місцями за триста метрів і мул, у якому зникає все, що опускається на дно. Десь на половині глибини неначе густа сіть — шар затонулих дерев. Вони не стоять на місці, рухаються… Ми не перші пробуємо відімкнути цей підводний сейф. Були там наші хлопці з трофейної команди, потім англійська водолазна група і знову наші з морського відомства. Чим скінчилося, ти знаєш. Ніхто з них до дна так і не дістався. Ми ж витягли сім контейнерів, але в них нема того, що ми шукаємо. Можливо, їх скидали в озеро не лише зі скелі, на якій колись загинув Геро…

— Так, розвідники на зразок Геро фон Шульце трапляються нечасто. Він знав Німеччину, знав німців, а це саме те, чого нам з тобою бракує, мій друже.

Генерал спохмурнів. Хемфрі зачепив його за живе і не збирався пом'якшувати удару, навпаки — свідомо сипав сіль на рани.

— Скажу відверто, Джіммі: я тобі дивуюсь. Не розмотати такої нікчемної справи, адже Геро залишив тобі трьох свідків.

— Ви певні, шеф, що люди, яких залишив Шульце, справді були свідками операції?

— Я читав його доповідну.

— За фахом Геро був журналіст, писати його вчили в університеті.

— Ну то що?

— Як і кожного писаку, його часто заносило…

— Ти ставиш під сумнів?..

— Та ні, я теж думаю, що все було саме так, як доповів Геро… За винятком одного — ніхто з названих ним людей не був свідком кінцевої фази операції «Бернгард», тобто не бачив на власні очі, де скидали в озеро ті кляті контейнери.

— Але ж ваші люди…

— Мої люди йшли за Дітцем від самого Берліна, але в останній момент, в Зальцкаммергуті, він одірвався од них і… Я певен, що озеро Топліц підсунули нам, як той мисливський вабик. Цілком можливо, що справді цінні архіви заховані не в озері, а десь в іншому місці…

— Та-ак… — Хемфрі поклав сигару в попільницю і взявся за пляшку.

— Вип'єш?

— Ні…

— Даремно відмовляєшся. Віскі гарно прочищає мозок. — Шеф наповнив свій келишок. Очі його при цьому набули холодного блиску. Щось в них ховалося, однак що саме — розгледіти було важко, скельця окулярів прикривали їх, неначе тонкий льодок.

— Ти стомився, Джіммі… — сказав шеф, спостерігаючи за реакцією генерала. — Лігурійська Рів'єра чудово відсвіжує нерви. Як ти ставишся до такої думки?

— Розумію це, як натяк! — Лице і шия генерала