Читати книгу - "Вічний рух"

Елізабет усміхнулась, і Браун одразу ж скористався з цього.

— Може, поїдемо тихіше? — запропонував він.

Увечері Браун і міс Мелвілл танцювали в «Старому Піфагорі», у понеділок після обіду їх бачили на пляжі, а ще через два тижні молодий чоловік приніс професору глибоку подяку і запрошення на весілля. «Ви будете найдорожчим нашим гостем», — сказав він.

Шлюбна церемонія мала відбутися в строгому прозорому приміщенні, побудованому на місці потворного і помпезного Палацу воркуючих голубків. Чиновники, які реєструють шлюби, з їх нещирими посмішками і вологими стисканнями рук не в’язалися з цією цнотливою архітектурою і тому були замінені кібернетичною машиною. Вона реєструвала шлюби, виконувала весільні марші, поздоровляла молодих чоловічим та жіночим голосами і робила безліч інших хороших речей.

У холі зібралися численні друзі нареченого і нареченої — переважно молодь. Наречена за традицією вислухала останні поради кращих подруг, наречений, як і личить мужчині, намагався невимушено жартувати з колишніми однокашниками. Нарешті двері залу широко розчинилися, Елізабет знайшла очима Брауна, Браун — Елізабет, і тут захеканий і схвильований, до холу вбіг Кувиркот.

— Браун, — квапливо заговорив він, хапаючи асистента за рукав, — тільки що я знайшов у програмі помилку. Цей варіант такий же далекий від оптимального, як небо від землі.

— Професоре, — тихо, але твердо сказав Браун. — Мені здається, що вам краще піти геть.

Він узяв Елізабет під руку, і вони рушили в зал на чолі свого юного почту. Кувиркот розгублено провів їх очима і поволі спустився вниз по східцях. Він ішов і гірко думав про те, що людина, мабуть, найнедосконаліший з відомих йому дискретних автоматів. А навколо вирувало, дзвеніло, гриміло неоптимальне, невлаштоване, дуже далеке від довершеності, але таке неповторне життя.

Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився красиво зав’язувати галстуки — і вони назавжди вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора — і той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Правда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і кмітливість — цим машину не здивуєш. Шефу імпонували широкі зв’язки Шоу в діловому і науковому світі, які той уміло підтримував і, головне, знав, як використати в потрібний момент. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про небувалий моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І, знов-таки, завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.

У вітальні професора зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейнфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців. Шоу підсів до психолога:

— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?

— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтесь до мене. Якщо тільки не боїтеся програти ящик шампанського.

— Гаразд, — згодився Боб, — але які умови?

— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам зараз усе розповість.

Кувиркот, моложавий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.

— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»

Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав тоді.

— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції вгадали в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, а морально. Машину нагороджували образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний кретин»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося в той час, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!

Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, також вдалися в крайність, оголосивши машини новою расою, яка рано чи пізно прийде на зміну людству.

А поки обидві сторони обкладали одне одного лайкою й піднімали на глум, кібернетики мовчки робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-фейлетоністи, машини-діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директори.

Брати під сумнів здібності машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: досі так і не доведено, що машина мислить.

Я рискнув взяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг 14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!

Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде дуже задоволений.

— Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.

Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.

На цьому столику ви бачите телетайп, що забезпечує двосторонній зв’язок з кабінетом і їдальнею. В одній із цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», в другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і невідомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.

Кожній кімнаті можна ставити запитання, — колега Боді