Читати книгу - "Миколчині історії"

Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!

— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став хутко намотувати знахідку на граблі.

Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема, є тільки отвір, який засувається шматком фанери.

— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив дошку й ступив у бік Яру. — Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!

О, який розумний у Найди Миколка!

Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де течія Болотянки найсильніша.

Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:

— Найдо, голос!

І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.

Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.

— Найдо, лапу! Другу! — хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!

Ну і розумний же Найдин Миколка!!!

У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої сковорідки над вогнищем.

Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за компанію».

Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.

Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.

Окунці трохи колючі й деркі, але теж — кігтики оближеш!

Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!

Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі Халабудою.

І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.

Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме. Та й небезпечно це.

Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!

Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля груші?..

Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!

Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало геть із Халабуди.

Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх лап, заманюючи за собою Миколку.

Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу — зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент, звісно, краще!

І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й мурував. Щоб — на віки.

Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не кличе просто так.

У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням скомандував господареві зайти слідом.

Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою: хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.

— Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху — Поможеш?

Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!

«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути було навіть горобців).

«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.

«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в землю, аж та ворушилась і ніби дихала.

«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого серцем.

І сталось.

Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.

Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної води.

— Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його було неможливо.

Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.

Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.

Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.

Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла…

— Ураган якийсь, чи що? — намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо, або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!

Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

— В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

— У-у-у-у-у! — завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось