Читати книгу - "Гордієві жінки"

Лія стояла завмерши і заплющивши очі. В уяві виникла чудернацька картина: тиша явилася їй велетенською диво-птахою з вродливим дівочим обличчям. Розкішні шати вкривали її пташину спину, а лице мало дитинний вираз. Буцім була ця птиця, мов незріла дівиця, закохана. І не в когось, а в щось. У тутешню місцину. Любов же, як відомо, всяке обличчя на зворушливе й раниме переінакшує. А ще – на світле й вродливе, таке, що дивує, ба навіть вражає.

Прегарна пташка не вперше явилася Лії. Бувало, дівчина бачила, як птаха обіймає міцні дуби, розчісує гриви шипатим[2] вербам, кучерявить гілля крислатого жасмину або утеплює ледь помітні стежки сосновою хвоєю, присипляє річкову воду… І нікуди не квапиться, й ні за чим не журиться. Мириться з усім і ні з ким не свариться. З вітром, що не раз уривається у її володіння, тиша кокетливо заграє, домовляючись про здибанку[3] іншим разом, голосних непроханих гостей – зайшлих мандрівників і пияків – раз у раз зустрічає непроглядним дощем, тож чужинці й не зариваються, нарікаючи, що то – «відьмацьке місце», хоч і красиве. Відпочити із шашликом та горілкою-коньяком попід розгонистою крівлею ясена, що мив-не переставав свої «ноги» в ріці, можна було би на славу. Втім, щоразу, як на те, – негода.

Одно слово, ця дивакувата велет-тиша бувала в Ліїній уяві ким завгодно й творила що хотіла. А нині, примостившись у колисці з міцної крони густолистого в’яза, прикинувшись нахабною крадійкою нечастих тепліших променів, птаха намірилася пильно стежити за мешканцями своїх чудернацьких малолюдних володінь.

– Ліє! – почулося здаля – і дівчина розплющила очі.

Образ «вродливої» пташки розтанув, коли обернулася – назустріч летіла вихором її сестра-близнючка Мія.

– Софія телефонувала, десь за годину вони із Семеном будуть у нас! – жваво підскочила до сестри, повідомляючи добру новину.

Лія цілковито повернулася зі своїх тихомирних уявлень у теперішню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побіля її молодшої на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мія – там вітер і шквали, галас і крик, регіт і грюкіт. Так було, так є і дотепер.

«Стриж, – усміхнулася про себе старшунка.[4] – Така ж галаслива й прудка, як стриж, – згадала Лія одну з найшвидших у світі пташок. – Хоча літає Мія як ластівка, красиво і з блиском», – укотре запримітила й виснувала.

За мить, коли сестра стояла поруч, Лія, дивлячись угору, промовила до неї тихо-претихо:

– Ти це чуєш, ластівко? – саме так зазвичай і зверталася до сестри-близнючки.

– Що? – так само нишком постаралася мовити Мія, але в неї вийшло геть інакше – голосніше й удавано, а не правдиво.

– Тишу, – прошепотіла Лія. – Слухаю її, не наслухаюся, – аж прицмокнула губами, зімкнувши при цьому повіки.

Мія звела брови, вдаючи серйозну.

– Тишу? – перепитала. На хвильку замовкла – і вистрілила сміхом, мов конфетті з феєрверка: – Ліє, руда моя бестіє, ти невиправна! – заляскотала.

Лії здалося: все довкіл нині розгнівалося на її необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж підстрибнула у своїй колисці на котрійсь із в’язевих верхівок, зачувши несподіваний вереск. Тому старша із сестер хутко запропонувала метушливій близнючці прогулятися до річки, й вони обоє вийшли за похилені ворота просторого подвір’я.

Вони жили так, ніби справді були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лію, Мію і Софію мало хто що знав. По тому, як померли їхні єдині родичі – дід Гордій, баба Устина й мати Марія, дівчата лишилися самі на відлюдькуватому, хоч і живодайному острові невеликого й густо озелененого селища. Тож нині дівчата знали хутір, на якому жили, ліпше, ніж самих себе. І не сказати, що сестри не виходили в люди, чи не купували харчі в магазинах, або не їздили «в центр» столиці, не навідували кінотеатри… Все це було у їхньому житті, але все це не було їхнім життям.

Вони мало спілкувалися між собою і так само рідко контактували з оточенням. Через це хтось прозивав їх монашками, хтось дивачками, але найчастіше про сестер на прізвище Маковій казали: зашугані[5] дідом онучки.

Його ж, дідовим словом – «зашугані» – й обзивали.

Свого часу трійко сестер вивчилося заочно на вчительок. Відтак Софія проводила уроки вокалу – винаймала кабінет у місцевій музичній школі. І малювала. Але то – для себе.

Лія навчала учнів початкових класів у селищній школі, а Мія… А Мія, хоча й отримала диплом учителя, досі шукала справу свого життя, змінюючи одне захоплення на інше.

Дім, чи радше квартира, де вони мешкали, належала предкам, котрі теж колись учителювали. Молоді й перспективні педагоги – Устина, у дівоцтві Лозова, вчителька молодших класів, та Гордій Маковій, дипломований фізик, – приїхали в Приграддя з Волині з трирічною донькою Марією. Немісцевому подружжю виділили державне житло в учительському, як його називали, будинку. У двох квартирах з окремими входами жили інші родини вчителів, а в середній, теж із власним «під’їздом», – пара Маковіїв. Через роки їхня талановита до співу донька Марія вивчилася в столичній консерваторії на вокалістку й зробила шалену, за словами родичів, кар’єру, виступаючи по всіх країнах бувшого СРСР. Ще, наскільки знали жителі Приграддя, вона народила трьох доньок, але виховувати їх довелося дідові-бабі, бо Марія безнастанно гастролювала.

То все було відомо зі слів, зокрема, Устини Костянтинівни, котру саме так усі називали, поки пам’ятали. Навіть внучки іноді забували, що їхня баба Устя вже не строга і взірцева вчителька в школі, а літня домогосподарка на пенсії. Ім’я по батькові причепилося, ніби краватка, котру до смерті не знімав, і до діда Гордія Васильовича. Родичі-вчителі – то вам не просто родичі, тим паче, за радянських часів.

А матір Марію діти бачили лише кілька разів – вона влітала розфуфиреною,[6] як казав дід, павою у їхню «глушину» й так само хутко звідти вилітала. Востаннє приїхала додому… помирати.

Діда з бабою немає, якщо точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі не бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха.

– Гарна ця осінь, – слабко промовила Лія, примощуючись на грубезний прикорінь старого ясена, що мочив свої «п’яти» в тихій безшумній воді. Дівчина