Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

Коли з рожевої зірниці над заростями островів зійшло сонце, Тарашкін хруснув м’язами і подався на подвір’я клубу збирати тріски. Час був шоста година на початку. Грюкнула хвіртка, і вологою доріжкою, ведучи велосипеда, ввійшов Василь Віталійович Шельга.

Шельга був добре тренований спортсмен, м’язистий і легкий, середній на зріст, з міцними в’язами, швидкий, спокійний і обережний. Він працював у карному розшуку й спорту віддавався для загального тренування.

— Ну, як справи, товаришу Тарашкін? Усе гаразд? — спитав він, ставлячи велосипеда край ґанку. — Приїхав повеслувати трохи… Диви — сміття, ай-ай.

Він зняв гімнастерку, засукав рукава на худих, м’язистих руках і заходився прибирати клубне подвір’я, ще захаращене матеріалами, що лишилися від ремонту бонів.

— Сьогодні прийдуть хлопці з заводу — за одну ніч наведемо порядок, — сказав Тарашкін. — То як же, Василю Віталійовичу, записуєтесь у команду на шістку?

— Не знаю, як бути, — сказав Шельга, відкочуючи смоляну діжечку. — Москвичів, з одного боку, бити треба, з другого, боюся, не зможу бути акуратним… Смішне діло у нас закручується.

— Знову з приводу бандитів щось?

— Ні, бери вище — кримінальщина у міжнародному масштабі.

— Шкода, — мовив Тарашкін, — а то б погребли.

Зійшовши на бони і дивлячись, як по всій річці виграють сонячні зайчики, Шельга стукнув держалном мітли і напівголосно покликав Тарашкіна:

— Ви добре знаєте, хто тут живе поблизу на дачах?

— Живуть подекуди волоцюги.

— А ніхто не переїжджав на одну з оцих дач в середині березня?

Тарашкін скосив оком на сонячну річку, почухав нігтями ноги другу ногу.

— Он у тому гайочку — забита дача, — сказав він. — Тижнів чотири тому, це я пам’ятаю, дивлюся — з комина дим. Ми так і подумали — чи то там безпритульні, чи бандити.

— Бачили кого-небудь з тієї дачі?

— Стривайте, Василю Віталійовичу. Саме їх я, певно, бачив сьогодні.

І Тарашкін розказав про двох людей, що причалили вдосвіта до багнистого берега.

Шельга підтакував: «Так, так», — гострі очі його стали мов щілинки.

— Ходімо, покажеш дачу, — мовив він і торкнув кобуру револьвера, що висіла ззаду на ремені.

Дача в чахлому березовому гайочку видавалася нежилою — ґанок згнив, вікна позабивані дошками поверх віконниць. У мезоніні вибиті шибки, роги в будинку під рештками ринв заросли мохом, до підвіконня вигналася лобода.

— Ваша правда — там живуть, — сказав Шельга, оглянувши дачу з-за дерев, потім обережно обійшов її навколо. — Сьогодні тут були… Але на якого дідька їм треба лазити у вікно? Тарашкін, ходіть-но сюди, тут щось негаразд.

Вони хутко підійшли до ґанку. На ньому виднілися сліди ніг. Ліворуч од ґанку на вікні висіла боком віконниця-щойно зірвана. Вікно одчинено всередину. Під вікном на вологому піску — знову відбитки ніг. Сліди великі, видно, важкої людини, і другі — трохи менші, вузькі, носками всередину.

— На ґанку сліди іншого взуття, — зауважив Шельга.

Він зазирнув у вікно, тихенько свиснув, гукнув:

— Гей, дядьку, у вас вікно одчинене, як би чого не поцупили.

Ніхто не озвався. З напівтемної кімнати тягнуло солодкуватим неприємним запахом.

Шельга погукав голосніше, виліз на підвіконня, вийняв револьвер і м’яко стрибнув у кімнату. За ним поліз і Тарашкін.

Перша кімната була порожня, під ногами валялися бита цегла, штукатурка, клапті газет. Напівпрочинені двері вели до кухні. Тут на плиті під іржавим ковпаком, на столах і табуретах стояли примуси, фарфорові тиглі, скляні, металеві реторти, банки й цинкові ящики. Один примус ще шипів згасаючи.

Шельга гукнув знову: «Гей, дядьку!» Похитав головою і обережно прочинив двері у напівтемну кімнату, прорізану пласким, крізь щілини віконниць, промінням сонця.

— Ось він! — сказав Шельга.

У глибині кімнати на залізному ліжку горілиць лежав одягнутий чоловік. Руки його були закинуті за голову і прикручені до билець ліжка. Ноги обмотані мотузкою. Піджак і сорочка на грудях розірвані. Голова неприродно відкинута назад, гостро стирчала борідка.

— Ага, ось вони як його, — сказав Шельга, оглядаючи під соском убитого до рукоятки встромлений фінський ніж. — Мордували… Дивіться…

— Василю Віталійовичу, це той самий, хто на човні приплив. Його не більше як години півтори тому вбили.

— Будьте тут, караульте, нічого не чіпати, нікого не пускати, — чуєте, Тарашкін?

За кілька хвилин Шельга говорив по телефону з клубу:

— Наряд на вокзали… Перевіряти всіх пасажирів… Наряди по всіх готелях. Перевірити кожного, хто повернувся між шостою і восьмою ранку. Агента і собаку в моє розпорядження.

До того, як пришлють собаку-шукача, Шельга заходився пильно оглядати дачу, починаючи з горища.

Скрізь валялося сміття, бите скло, клапті шпалерів, іржаві банки з-під консервів. Вікна засновано павутинням, по кутках — пліснява, гриби. Дачу, мабуть, покинули ще з 1918 року. Жилими виявилися тільки кухня й кімната із залізним ліжком. Ніякого затишку, ніяких решток їжі, опріч знайденої в кишені вбитого французької булки та шматка чайної ковбаси.

Тут не жили, сюди приїжджали щось робити, з чим доводилось ховатися. Такий був перший висновок, який зробив Шельга, все оглянувши. Обстеження кухні свідчило, що тут працювали над якимись хімічними препаратами. Досліджуючи купки попелу на плиті під ковпаком, де, певно, брали хімічні проби, перегорнувши декілька брошур із загнутими ріжками сторінок, він встановив друге: вбитий чоловік цікавився всього-на-всього звичайнісінькою піротехнікою.[2]

Такий висновок