Читати книгу - "Колиска сонця"

Через пасовисько до нього ішов чоловік. Густа, чорна борода ховала майже все обличчя і тільки очі — розумні, проникливі — дивилися якось зачудовано, ніби чоловік вперше з невідомих світів зійшов сюди, на землю.

— Щастя-гаразду вам, — побажав щиро незнайомий, опустивши біля валуна дерев’яну валізку.

— Вам теж, — ніяково відповів Ілько.

— Красна днина!

— А як же, красна. Літо бабине кінчається, це вже останні золоті дні.

Незнайомий сів на валун, витяг сигарети і простягнув Ількові. Ількові плечі здригнулися, з якоюсь виною глянув на чорнобородого і відвів очі. Незнайомий вражено подивився на Ілька і тільки тепер помітив, що його рукави напівпорожні.

— Вибачте, — перепросив тихо.

Ілько усміхнувся сумовито.

Незнайомий розгублено помовчав. Потім тяжко зітхнув, піднявся, підійшов зовсім близько до Ілька і сказав:

— Я художник. Хочете, я… я поверну вам руки. Я намалюю вас із ними.

Це було так несподівано, що Ілько зовсім зніяковів. Стенув плечима:

— Як маєте дяку, то нехай. Мені все’дно худобу пильнувати. Та й ви можете побути тут, під вечір птахи пролітатимуть. Кожного року цієї днини летять через пасло у вирій. То дуже гарно, не пошкодуєте.

Але художник уже не слухав його слів. Швидко розчинив дерев’яну валізку, взяв до рук пензля і почав малювати.

Ілько неспогадано схопився із валуна, підійшов до мольберта.

— Чуєте, — прошепотів таємниче, — а змалюйте мене, що іду за плугом, най я орю. І птахів змалюйте наді мною.

— Поки що сядьте, — порадив художник.

Ілько важко опустився на валун.

— …І птахи най будуть зі мною, — сказав тихо про себе.

Ілько спізнався із бузьком і його зграєю багато весен тому. Зима перед тим була тяжка снігами, і худобу вигнали на пашу, ледь перші теплі дощі виманили із землі травичку. Ілько тої днини сидів собі на звичному валуні і, пригрітий сонцем, було задрімав. Коли раптом десь за рікою тривожно заголосило. Спершу думав, що хтось необачно зірвався з кручі у хвилі і благає на поміч. Хотів бігти, аж тут пташиний ключ, гелгочучи, летить на нього.

Птахи закружляли над пасовиськом і почали парами опускатися донизу, а один красень-лелека сів просто Ількові до ніг і весело сказав:

— Здоров був, чоловіче! Як тут земля наша?..

— Та, в гаразді. От тільки зима тяжка була. Все сіно худоба з’їла…

Бузьок знову щось хотів запитати, але глянувши на Ількові обрубки, посмутнів.

— Важко тобі, неборе, чи правда? — співчуваючи запитав птах.

— Мені, добрий бузьку, не так. А от матері дуже тяжко. Який то чоловік у газдівстві, коли і дров не врубає.

Щовесни відтоді зустрічав Ілько птиць. Звикли і вони до нього. Коли одлітали у вирій, подовгу кружляли над ним, наче не хотіли покидати пасовисько, на якому, немов ватаг вітрів, самотньо сидів на валуні Ілько.

Однак щорік бузьків ставало менше. Десь на їхніх шляхах ішли війни, і люди, полюючи за літаками, не оминали і птахів. І тепер щоосені, збираючи своїх братів у далеку дорогу, бусьок ставав печальним — звідкіля йому було знати, хто із зграї більше не повернеться сюди. А цієї весни птах прилетів останнім у ключі. Довго кружляв над Ільком. Не міг ніяк опуститися на землю, а коли, врешті, сів, ледь втримався крилами, аби не впасти. Потім, накульгуючи, підійшов до Ілька, вклонився до ніг і сумно зазирнув у вічі.

— Ось і відлітав я, Ільку, своє.

— То втома твоя говорить, — заперечив Ілько.

Птах скрушно похитав головою.

— Раде би тіло літати, та серце для нього уже заважке.

— Ти, певне, бузьку, кажу тобі ще раз, стомився дорогою, тому і думками плутаєшся.

Птах задумливо й мудро усміхнувся.

— Не знаю, Ільку, кому з нас простіше: вам — людям, чи нам, птахам. Ви, люди, усім своїм єством належите землі. А ми розділені між нею і небом. Крила належать небу, а серце, як і ваше, — землі. От і проситься воно уже з-під моїх крил.

Біля потоку голосно загомоніли птахи. Бузьок глянув у їх бік і сказав:

— Мені пора!

Тривожно трублячи, зграя піднялася.

— Будь щасливим, Ільку, — сказав птах.

— Я тебе чекаю, бузьку, восени, — крикнув навздогін Ілько.

Але птах уже не чув його слів.

Зграя тривожно колувала над пасовищем.

А птах підіймався все вище і вище. І коли став уже лишень білою краплею у небі, палаючою зорею полетів до землі.

…Художник поманив Ілька до мольберта. Якийсь острах здавив Ількові все тіло — кілька хвиль навіть не міг поворухнутися. Вставав і боявся, що земля перекинеться з ним… «Якими стали його руки за ці літа, чи впізнає їх».

Ступав обачно, наче знову йшов за плугом у Мовзерці, знаючи, що земля начинена смертю. Лишився один крок. І все ж осилив його, глянув на полотно і задавнено заболіли колишні долоні. Він побачив себе на полотні: щасливим, іде широким полем, тримаючи в руках чепіги… І довкола радісно гомонять птахи, і виграють м’язами коні, і весело парують скиби за орачем. Та тільки руки якісь у Ілька чужі, мертві… Скільки літ минуло, а Ілько пам’ятає свій кожен перст до найменшої подряпинки. Аби мільйони рук знялися тут, над пасовищем, Ілько упізнав би свої нароблені, мозолясті. А це були чужі, красиві і водночас безликі руки. Ними він би ніколи плуга не втримав.

Художник пильно дивився на Ілька.

— Я бачу, — мовив