Читати книгу - "Істина поруч"

Тільки після двох витків навколо планети Яворович вирішив розпочати занурювання в хмари. Металеве тіло ракетоплана вібрувало під натиском щільної атмосфери. Яворович пронизав уже кілька кілометрів товщі хмар, а їм кінця й краю не видно. Швидкість різко зменшилась. Інколи Петрові здавалось, що вона впаде до нуля, і апарат зависне в хмарах, мов голка у ваті.

До поверхні планети залишилось шістнадцять кілометрів, коли Яворович побачив на індикаторі кругового спостереження плетиво електричних розрядів. Сліпучі зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загриміли грізні обвали звуків. Тепер уже грозу видно було і без індикатора. Непривітними салютами зустрічала Венера космонавта. Яворович ввімкнув рацію, у навушниках затріщало. Заговорив у мікрофон:

— Попереду сильна гроза. Блискавки. Грім.

— Постарайтесь обійти, — почув крізь шум і тріск знайомий голос Керманича.

— Іду в піке.

Петро ввімкнув головний двигун і ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожеві нитки розрядів видно було і спереду, і внизу, і з боків. Наче якийсь розгніваний велетень закидав сітку, щоб спіймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: сліпучі зигзаги віддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабіні затанцювали тіні, і Петро побачив на правому крилі велику розпечену кулю. «Оце так гостинець! — промайнула думка. — Куляста блискавка, шмат плазми…» В ту ж мить він збільшив швидкість, і куля оглушливо вибухнула позаду.

— Алло! Алло! — загукав у мікрофон. — Район грози пройшов. До поверхні планети лишилося…

Петро з жахом побачив, що стрілка альтиметра стоїть на нулі. Кинув швидкий погляд на локатор — не працює. У навушниках нема навіть найменшого потріскування. Скільки ж до поверхні?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шістнадцять, то зараз… зараз може бути десять, ну, вісім, чи сім… Зітхнув полегшено: все-таки до поверхні ще далеко. Почав виправляти курс по пам’яті. Хмари порідшали, але видимість надзвичайно погана, буквально п’ять — сім метрів. У таких умовах дуже легко втратити орієнтацію. Саме цього Яворович побоювався найбільше. «Може, я лечу прямовисно до поверхні? — холодком проповзла думка. — Ех, повернутися б оце на «Астероїд», замінити прилади…» Повернутися… І це зараз неможливо: невідомо, де верх і де низ…

На екрані індикатора кругового спостереження — сіра, незрушна пелена. Сліпий політ продовжувався і, як здавалося Петрові, продовжувався безконечно довго. Він потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло відчуття часу. І в одну мить уявив те, що зараз відбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосі високо-високо понад хмарами Венери поблискує ілюмінаторами «Астероїд». У густому клубочінні хмар падає, вже захоплений тяжінням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабіні сидить молодий пілот у скафандрі і не знає, де низ, а де верх… Не знає? Петро раптом відчув напрямок падіння, повернув голову і, побачивши в який бік зникає клоччя хмар, переконався — здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного піке! Негайно, якнайшвидше!

В ту ж мить заревів двигун, Петро з усієї сили наліг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидіння, кров зашуміла у вухах, в очах потемніло, але він все-таки побачив поверхню планети — вона мчала до нього темною стіною. Ще зусилля, ще! Стіна планети схитнулася, відхилилась, але не зовсім, не зовсім… Ех!

В останню мить — перед ударом — Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорні дерева, сріблястий «Метеор» врізався лівим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору — як німий зойк. Чорні дерева схитнулися над білою птицею та й заклякли. Чужа, інопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землі.

Удар був досить сильний — Петро втратив свідомість. Тіло його, міцно припасоване до сидіння, безвільно звисло на лівий бік. Хто зна, скільки він отак лежав, та коли опритомнів — жахнувся: невже він втратив зір, що нічого не видно? Широко розплющував і заплющував очі, кліпав повіками, а густа темрява — без жодного проблиску! — не розходилась. Навпомацки відсунув шторку шолома і обережно доторкнувся пальцями до очей. Болю нема, проте нічогісінько не видно. Що за знак? Ліве плече, груди і ноги нили від болю, але ж голова… Шолом цілий…

Петро натиснув на важельок правого підлокітника, і сидіння трохи відсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий біль не стишувався, особливо у лівому коліні Поворушив ногою — нічого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколінній кишені. А… та це ж ліхтар — подарунок Інституту ядерної фізики. Вийняв і швидко натиснув кнопку. Яскраве світло прорізало темряву — отже, він бачить! бачить!

Виходить, що це така чорна венерійська ніч. Пригадав, що перед аварією бачив якісь чорні дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемніло… Чи, може, він так довго лежав без свідомості?

Посвітив угору — над сріблястим крилом його апарата вирізьблялися гілки дерев, наче антени. Зауважив, що гілля відходить від стовбурів під прямим кутом і має майже таку саму товщину, як і стовбур. Листя не видно. Гілки, як і стовбури, нагадують труби, гладенькі, без жодного сучка, і — головне — однакової товщини від початку й до кінця. Коли б дерев було не так багато, Петро міг би подумати, що то справді антени. Вони й поблискували під промінням ліхтаря, наче воронений метал.

Петро вибрався із сидіння. Насамперед він налагодить рацію: треба ж негайно встановити зв’язок з «Астероїдом»!

Дивна річ: критичне становище, в яке він потрапив, ніби й не турбувало. Він його просто не усвідомлював. Хотів якомога скоріше передати інформацію, розповісти про те, що побачив — про оцей чудернацький ліс, про темінь венерійської ночі. Головним у цій ситуації було те, що він, посланець земного людства, опинився на поверхні іншої планети. А те, що його літак врізався у цю поверхню і, можливо, зламав крило, що з