read-books.club » Сучасна проза » Сутінки 📚 - Українською

Читати книгу - "Сутінки"

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сутінки" автора Станіслав Васильович Костянтинов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 62
Перейти на сторінку:
жителі Сутінок — всі одночасно, враз! — прокинулися раптом серед глупої ночі, і заклякли в незрозумілому жаху, витріщившись пустими зі сну очима в низькі стелі, і мить по тому одночасно перехрестилися, наче цим захистили себе від скоєного раніше зла, що розбудило їх саме зараз.

І, заспокоївшись та утішившись, через хвилину поснули, аби зранку творити нове зло, від якого так легко здихатися, наклавши хреста — від лоба до пупа…

І затим, десь лунко, низько і протяжно гримнуло, спалахнувши в півнеба, а по пустельній вулиці, чорній, як прірва, підхоплюючи сміття і мрії, пронісся маленький злий смерч, приречено тужачи від жаху, і все поніс у небуття нещодавнього.

І на величезному яворі біля хати повитухи закуйовдилося щось темне, велике й крилате — чи то птах, а чи чорний ангел.

І злучилося тривожно й смутно, як перед винесенням небіжчика, коли — ось! зараз!.. — завжди так несподівано і безнадійно — заплаче тоскною міддю потерта й пошерхла труба, притиснута до пересохлих, порепаних губ сурмача…

Під час пологів новонароджений двічі вислизнув з рук нетверезої повитухи і двічі ж стукнувся голівкою об підлогу. Неначе хотів цього, чи — вчився вислизати.

І почав косити на одне око.

Говорять — а може й брешуть — що повитуха, жінка вже в добрих літах і багато пережила, прийнявши ці пологи, на ранок повісилася…

І ще довго потім кричав ночами пугач на її спустілому здичавілому обійсті, враз непролазно зарослому чортополохом і дерезою, безшумно змахуючи крилами на самій верхівці того явора, якого вона все життя хотіла зрубати…

То був рік Червоної Собаки. Червоної, як саме життя в цьому комуністичному раю, у кривавих сльозах його недолугих апологетів, що мали себе за апостолів.

Петро, довідавшись про сина, матюкнувся, бо хтів-таки доньку: аби помічниця для матері була та аби потім з зятем можна було посидіти, перехилити по чарці. Але з сусідами випив, сина обмив. І ще раз матюкнувся. На про всяк…

А потім довго думав, як назвати сина. Чомусь не любив він тих простих імен, що були в селі!.. Куди каменя не кинь-не плюнь: то Василь, то Петро, то Федір, то Микола.

Тож і сушив собі голову, аби щось незвичне було, єдине. Не так, як з першим. Бо Дмитрів на селі хоч і не багато, та було.

І Петро не міг второпати: звідки те невігластво, хіба ж не можна своїй, рідній дитині, дати достойне ім’я!?

— Чи ж вони не читали святців? Чи вже таке бидло копчене? — чухав замислено потилицю.

Старший ріс мовчазним та відлюдкуватим, іноді за весь день і десятка слів не скаже. Після смерті матері, яку згвалтували і потім застрелили п’яні партизани із загону Сабурова, чотирирічний Дмитрик взагалі більше року мовчав: думали, онімів назавжди.

До повернення Петра з фронту син жив у дальніх родичів, в іншій області. І навіть потім, після повернення батька, що був чужим, з чужою жінкою, хлопчик не відігрівся. Не розтопило йому душу. Ніколи було — ні батькові, ні мачусі — голубити напівсироту. Не стала Мотря для нього мамою: її затягло здичавіле за війну хазяйство, порушена хата, затягли звичайні будні, коли треба просто вижити сьогодні, не відаючи про завтра, а на тепло і ласку вже не залишається ніяких сил. А потім і своє дитя знайшлося, а тут і голод знову стався…

І Дмитро никав, непримітний і тихий, нікому не заважаючи, нікому не докучаючи своїм маленьким життям, назавжди вражений війною, як отрутою.

Через два тижні після пологів пішли у сільраду, до голови.

— Добрий день! — удвох привіталися, як послали.

— І вас туда ж! — відповів той, як оперіщив.

— То… як запісувать будімо? — спитав Сергій, хронічний голова у сільраді, тоскно дивлячись на конаючу муху у вікні, в самому низу його; потім висякався крізь пальці на підлогу та витер руку об волосся, і розгорнув замурзану книгу ЗАГСу на пожмаканій та залитій салом сторінці номер тринадцять.

— Інокентій! — твердо сказав Шерстохвостов і знудився, наче запив самогон брагою. — Так мого друга звали, на фронті…

— Окончатєльно? — підвівши ліву брову, поцікавився голова, чухаючи собі праве вухо двома пальцями і пильно придивляючись до Мотрі з немовлям на руках: е-е-е-ех!.. це б зараз погойдатися з цією молодицею на свіжому сіні, аби не породілля була!.. А ще й аби вдова!..

— Я шо, гунявий? — примружився Петро. — Чи не ясно склав? Чи вже й на друге вухо не чуєш?

Він натякав на перше вухо голови, на ліве, якого той позбувся, коли з Йовменом Сніжком воїлися за красуню Христю, та Йовмен переміг і, відкусивши, виплюнув Серьогине вухо у купу гною, а черв’яки аж заскавчали у захваті. І Христя — ох і дівка ж!.. — дісталася Йовмену.

— Пиши вже! — нагадав Петро, з презирством у голосі. — Чи — ше не опохмелився сьогодні? Так збігай, ми почекаємо. Тілько ногу пристебнуть не забудь…

Голова скрушно похитав головою, подивився на свій протез правої ноги, притулений до стіни: дерев’яний, не живий, назад не приросте, зараза!.. А якби й приріс — що то дасть? Нема ж тої радості, що скінчилася… Та й скінчилася, так і не почавшись: переїхав йому ногу Петрів сусід, Микола Чуб. Гусеничним трактором переїхав, гнида, коли вже з ним упадали за Настею, що сьогодні Миколина дружина — бо хіба ж Настя пішла б за Сергія, що враз став одноногим?! Так, отож…

Тут Микола все правильно прорахував: відсидів рік «за необережний наїзд на пішохода» та й отримав пишну Настю, ще й з добрим приданим. Тепер двійко дітей у них, а Настя цвіте мальвою, хитається пружно, йдучи, і очі блищать живими смарагдами. Не те, що його, Серьогина, Варка… Стала вся худа та кострубата, а при її зрості за два метри, здалеку — наче глиста в непритомності. І очі… як попелом щедро притрушені. І зморшки, як у баби Кошільки, котрій за вісімдесят перевалило ще в поза тому столітті, на самому початку. Да й кашляє

1 2 3 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сутінки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сутінки"