Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

— Дивіться, це ж наш давній знайомий. Не впізнаєте?

Селяни підступили ближче. На якусь мить стало тихо.

Потім хтось непевно сказав:

— Та наче ж Митько Безпалий.

Швидким рухом Орленко відкинув з його лоба густе пасмо волосся, і всі побачили широкий шрам, що навкіс перетинав його лоб.

— Він, він! — залунали голоси.

Безпалий люто глянув на Орленка і повернувся спиною до людей.

— Бачили борця за народне щастя? — звернувся Орленко до односельчан.

— Бачили, — відгукнулись одразу кілька чоловік, — від такого борця най бог милує.

Коли ввійшли до школи, Ільїн спитав у Орленка, що він знає про Безпалого.

— Та тутешній він, на хуторі жив. Батечко його першим куркулем на всю округу був — глитай, усе село боргами задушив. Ну, а синок у ліси подався, за «самостійну» Україну воює. А сказати точніше: за батьківське добро.

— А звідки у нього шрам?

— Це пам’ять від однієї нашої дівчини, — відповів Орленко. — Митько любив за дівчатами бігати, нахабний був. Ну й дістав. Поліз до дівчини, а вона його цеглиною в лоб.

Капітан оглянув хату вчительки. Маленька, чисто вибілена, вона стояла над самим Дністром, недалеко від школи. За річкою зразу ж починався ліс — густий, похмурий. Капітан ступав по рипучих мостинах, роздивлявся фотографії на стінах і весь час думав про те, за що бандити вбили Винничук. Дівчина не була комсомолкою, трималась осторонь громадської роботи. Жила непомітно, тихо, відлюдно і, крім своїх учнів, ні з ким не зналася.

Капітан довго дивився на фотографію вчительки. Просте миле обличчя, красиво вигнуті брови. От тільки міцно стулені губи, здається, надавали їй дуже рішучого вигляду. Увагу Ільїна привернуло невеличке прямокутне дзеркальце, що стояло на столі. Андрій покрутив дзеркало в руках. Між склом і дощечкою він помітив щілинку. Скло до дощечки щільно не прилягало. Обережно відігнувши жерстяні скріпки, Ільїн зняв його. На стіл упав складений вчетверо аркуш паперу. Капітан розгорнув його:

«Зустріч на тому ж місці. Вказівки дістанете особисто».

«Так он воно що, — подумав Ільїн, — виходить, ця тиха вчителька була зв’язковою у бандерівців…»

Перегортаючи папери, Ільїн знайшов її щоденник, звичайний дівочий щоденник, для сторонніх мало цікавий. Привернув увагу останній запис, зроблений вчителькою за день до смерті:

«Я більше не можу так жити, — писала Винничук, — це не життя, а поступове вмирання, без справжніх друзів, без мети і віри. Скоро настане весна, зашумить Дністер, забуяють Карпати, в полях закипить робота, вечорами над річкою лунатимуть пісні хлопців і дівчат. А я? Я дивитимусь на все це з своєї хати і сумуватиму… Ні, не можу я більше, немає сил…»

Капітан кілька разів перечитав цей запис, і йому здалося, що він зрозумів трагедію Наталі Винничук. Певно, вона була зв’язана з бандерильями, але, як і багато членів бандитського підпілля, зрозуміла свою помилку й намагалася виправити її. Про це довідалися бандити, і доля Винничук була вирішена. Нрави в цій організації звірячі — того, хто вагався, знищували негайно. Може, все було інакше, але Ільїну здавалося, що трапилося саме так.

Андрій вирішив ще раз прочесати густий ліс поблизу Рудного. Але ця операція нічого не дала. Смеркало, коли стомлені, змучені солдати і винищувачі повернулися в село. Капітан з досади стискував кулаки. «Ну, стривай же, Чапко, доберусь я до тебе, доберусь!» — думав він, ідучи попереду загону.

Коли увійшли в село, почалася хуртовина. Тоненько посвистував вітер, пригоршиями кидав сніг в обличчя, змітаючи його з солом’яних стріх.

На ніч лишилися в Рудному. Розташувалися недалеко від хати вчительки. Виставили вартових, і капітан Ільїн при світлі каганця почав писати донесення у штаб батальйону. Накидавши кілька рядків, поклав олівець і замислився.

Чапка — ватажок боївки, як називали свою групу націоналісти, з’явився в цьому районі недавно. Банда була невелика, але небезпечна. Про це свідчив сьогоднішній випадок. Чому саме тут з’явився Чапка — теж зрозуміло. Великі оунівські банди були розгромлені одразу ж після того, як з української землі дременули їхні хазяї — німецькі фашисти. Недобитки націоналістів пішли в підпілля, відсиджувались у таємних схронах, сподіваючись на кращі часи. Не маючи підтримки в народі, вони інколи вилазили з своїх схованок, чинили жорстокі насильства і розправи над місцевими активістами, зганяючи на них безсилу лють.

Після розгрому гітлерівців бандерівці швидко знайшли собі нових покровителів в Америці і Англії. Заокеанську «допомогу» вони, звичайно, повинні були «відробити». Ось чому оунівське керівництво в Західній Німеччині із шкіри пнулось, аби активізувати свої недобиті боївки на Україні і тим самим показати новим хазяям, що вони недарма їдять хліб.

Наставала перша післявоєнна весна. Селяни Прикарпаття об’єднувались в артілі, молоді колгоспи готувалися до посівної. Бандерівці намагалися будь-якими засобами — вбивствами, пожежами, наклепами — зірвати колективізацію, розвалити вже створені колгоспи, перешкодити в проведенні сівби.

Після тривалого затишшя в лютому сорок шостого року в околицях села Рудного з’явилася боївка Чапки. Хоч вона й невелика, але могла накоїти багато лиха. Ліквідувати її якнайшвидше, до весни-таке було завдання. До цього залучили винищувальні загони, роту внутрішніх військ, але поки що все було безуспішно. Бандити добре знали придністровські хащі, а хуртовина замітала їхні сліди. Все це не давало спокою капітанові. Треба щось придумати. Але що?

Андрій Ільїн майже всю війну був на фронті, в полковій розвідці. В Карпатах його поранили. Тут він