Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

у земляному підвалі палаючої виноробні і затягла в це безпечне місце матір Берінга. Між дубових бочок вона намостила мішки та вологий картон і вклала на них ридаючу ковалиху, в якої раптово почалися перейми, а потім зав'язкою від фартука перетягла пуповину, перегризла її зубами і обмила новонародженого вином.

У той час, як згори до ледь освітленого сальними свічками підземелля долітав тільки гуркіт вибухів, полька обіймала матір з немовлям на її руках і гучно молилася Чорній Ченстоховській Богоматері, прихльобуючи заодно все частіше кепське прокисле вино, і зрештою почала між скоромовками молитов та літаній вершити суд над минулими роками:

Вогненна буря цієї ночі — це кара Божої Матері за те, що Моор кинув своїх чоловіків на війну і змусив їх пройти у складі жахливих армій до Шоновіце, навіть до Чорного моря та Єгипту, відплата за те, що на берегах Бугу її нареченому Єжи, улану, довелося йти в атаку проти танків, а потім під гусеницями… його красиві руки… його вродливе обличчя…

Царице Небесна!

Кара за спалену Варшаву і за каменотеса Бугая, якого з усією родиною та сусідами пригнали на лісовий склад до вуглярів з Шоновіце, щоб вони там вирили собі могилу.

Мати Божа, розраднице у скорботах!

Помста за збезчещену невістку Христину…

О притулку грішних!

…і за кушніра Зільбершаца з Озенни… Два роки ховався бідолаха у вапняковій ямі, поки хтось не видав його, і витяг звідти, і у Треблінці навіки вкинув у вапно…

Владичице милосердна!

Спокута! за попіл на польській землі та розтоптані луки Поділля…

Так скаржилась і плакала полька Целіна, коли нагорі вже давно настала мертва тиша, а виснажена мати Берінга заснула.

Чоловіки Моору, шепотіла Целіна у крихітні кулачки немовляти, знов і знов притискаючи їх до губ і цілуючи, чоловіки Моору піднялися супроти всього світу — і тепер цей світ у гніві своєму наступає на тутешні поля, немов Страшний суд, з усіма живими та мертвими, ангели з вогняними мечами, калмики з російських степів, орди неприкаяних, невідспіваних душ, вибитих з їхніх смертних оболонок, привиди!.. І польські улани в шаленому скакові на своїх конях, і жиди зі Святої землі, що бряжчать кулеметними стрічками та багнетами, і всі, кому вже нічого було втрачати, всі, хто не міг вже мати іншої віри, крім віри в помсту…

Амінь.

Підневільна робітниця Целіна Кобро з Шоновіце на Поділлі стала першою у Моорі жертвою, загинувши через чотири дні під кулями батальйону, що пройшов селищем у переможному наступі. Це було непорозуміння. В сутінках боягузливий піхотинець переплутав закутану постать польки, що вела коня у цій темноті, зі снайпером, з утікаючим ворогом, двічі марно крикнув незрозумілою мовою Стій! і Тривога! — і вистрілив.

Перша ж автоматна черга різонула Целіні по грудях та шиї і поранила коня. Целіна зав'язала коняці ніздрі, а копита обмотала ганчір'ям, щоб під час затишшя відвести із захопленого селища нічийну тварину до укриття, до соснового гаю, і тим самим урятувати від конфіскації чи забиття; цей кінь був її трофеєм. Кульгаючи, він кинувся геть, а Целіна лишилася лежати на порослих мохом каменях, і швидкі кроки піхотинця, що наближались, вона чула вже як далекий, дивно-врочистий шум власної смерті: шелест листя, хрускіт гілок, глибоке, бездонно глибоке дихання — і нарешті здавлений крик, солдатська лайка, після чого всі шерехи зникли і навіки запали в тишу.

Вранці Целіну поховали під обвугленими привокзальними акаціями поруч з робітником з моорської каменоломні, військовополоненим грузином, який помер з голоду всього через кілька годин після вступу до селища переможців.

Уже в перші тижні після її смерті ніби почали збуватися не тільки пророцтва з ночі, коли народився Берінг, але й найпотаємніші її мрії про помсту, якими вона жила всі ці роки на чужині.

Мешканців Моору виганяли з їхніх будинків. Палали подвір'я переможених адептів війни. Наглядачі з місцевої каменоломні, страшні у недавньому минулому, мовчки терпіли усі приниження; двох із них повісили на сталевому тросі на сьомий день після визволення, то була холодна і вітряна п'ятниця.

Моорських курей і сухоребрих свиней ганяли площею Героїв та закіптюженими полями, вони тепер були рухомими мішенями, на них тренувалися снайпери, які викидали падло собакам — у голодуючому Моорі… і раптово знецінені знаки розрізнення, ордени та бюсти героїв, загорнуті у прапори та непотрібні вже мундири, тонули у вигрібних ямах або зникали на горищах, у підвальних схованках, а також у вогні та поспіхом прикопаній землі. У Моорі владарювали переможці. Хоч би які скарги на цю владу надходили до комендатури — відповіді та резолюції окупаційних військ були зазвичай тільки злісним нагадуванням про жорстокість тієї армії, в якій вірно служили моорські чоловіки.

Звісно, зовсім не вершники Страшного суду роз'їжджали селищем на заляпаних глиною ломових конях, і з танкових люків та з відкритих платформ армійських ешелонів позирали не ангели помсти і не привиди з пророцтв Целіни, — але в комендатурі, на яку було перетворено громадську канцелярію, засів перший з низки іноземних командирів — полковник з Красноярська, білобрисий сибіряк з водянистими очима; він не міг забути своєї вбитої сім'ї і стогнав уночі в жахливих снах, а призначаючи, навмисне нерегулярно, комендантську годину, наказував стріляти по всьому, що в ту пору рухалося на вулицях і в садах Моору.