Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Був час, коли, здавалося, така допомога вже прийшла, причому навіть від могутньої особи. А сталося це так. У 1621 році до Львова за військом їхав король Зігмунт. Батькові моєму, що мав великий вантажний віз і четверо коней, рослих і міцних, наказали із замку збиратися в обоз.
То був час великого воєнного походу на Туреччину. Батько дуже боявся, щоб його з кіньми не взяли везти гармати аж до Львова. і все ж мусив поїхати, хоч і з плачем. Було це пізно восени, після великих дощів. Трапилося так, що королівська карета застрягла в трясовині за селом Залісся, недалеко від Янова. Фурман щосили вдарив батогом по конях; запряжені коні, а було їх шестеро і всі, як леви, звилися на диби, потім скочили, мов шалені, так, що аж вода бризнула вгору, наче з помпи. Миттю все сплуталося в один клубок, почувся страшенний тріск, вершники попадали з сідел, віжки порвались, орчики потріскались, ремені поплутались, а карета так нахилилася, що от-от зовсім перекинеться, і його величність король міг життям накласти.
Було при королі багато людей, — придворних драгунів, шляхти, — і всі їхали верхи на конях. Як кинулися вони рятувати короля, то стало ще гірше, бо цей хапає за те, той за інше, один шарпає туди, другий — сюди, цей собі кричить, а той — собі. Отож зчинився такий гамір, тріск, метушня, що хіба сокирою прорубаєшся до карети. Трапилося так, що двірські вози були вже далеко попереду, а з-поміж тих, що їхали в обозі, батьків віз опинився найближче до королівської карети. Батько прибіг на місце події з самої лише цікавості; але, побачивши, як один з драгунів, що позлазили з коней, щоб розплутати упряж, упав мов неживий під копита, а другий неборак ледве дихає під колесами, він, не роздумуючи, відчайдушно кинувся між коні і великим ножем розрізав посторонки та ремені. Сполохані коні, відчувши свободу, стрілою рвонули в поле. Карета ж лишилася на місці.
— Має хто з вас добрих коней? — гукнув старший придворний, під'їхавши до обозу.
— Маю, пане! — відповів мій батько.
— Давай, та духом!
Батько миттю випряг свої коні і, як йому звеліли, запріг у королівську карету. Оповідав він потім матері, який великий страх охопив його, коли подумав: «Ану ж як не витягну королівської карети з трясовини, що тоді? Сором, а може, й щось гірше чекає на мене». Здався лише на ласку найсвятішої діви і святого Юрія, який є небесним опікуном візників, подивився на свої шкапи з таким милосердям, немовби просив їх, щоб не підвели його у тяжкій пригоді, а потім, узявши себе в руки, незважаючи ні на що, навіть на королівську величність, як трісне батогом, як ревне з усієї сили: «Гей! Аю! Вйооо!» Коні наче зрозуміли, що тут ідеться про доброго пана і про власну їх честь, вигнулись дугою, напружились та як рвонули з місця — королівська карета миттю опинилась на твердій дорозі.
Підвіз батько короля до Янова, а звідти вже недалеко було й до стоянки, де зупинився весь двір. Тільки но випряг він стомлених коней, щоб вертати по свого воза, який залишився позаду на дорозі, коли кличуть його до короля. Уперше і востаннє в житті став батько тремтячи перед монархом, навіть очей не наважується підвести.
— Як тебе звати? — питає король Зігмунт.
— Марко Бистрий, милостивий королю!
— Справді, Бистрий, — король на те, — бо ти і хлоп бистрий. А звідки ти?
— З Підбужа, з економії симбірської, милостивий пане!
— Ось тобі, Бистрий, — каже король і кидає татові в шапку червінець із своїм зображенням. — їдь же з богом.
Ласкавість його величності короля додала батькові відваги. Він, як стояв, упав ниць до ніг короля, благаючи:
— Наймилостивіший королю! Молю покірно милосердя вашого.
Король звелів йому встати і спитав, чого він хоче. Батько, одначе, не встав, лише підвівся на коліна і почав просити затвердження на солтистві, бо злі люди хочуть його звідти вигнати й зробити жебраком.
Якусь хвилину король слухав терпляче, а потім, показуючи на одного із своїх придворних, сказав:
— Розкажи он тому, — і усміхаючись додав: — Чуєте, Сольський! Зверніть там увагу на справу цієї людини, бо це ж наш королівський візник, auriga regius.
Прибувши до Львова, батько покірно нагадав про себе панові Сольському, якому король доручив його просьбу, а той відіслав його до другого, другий — до третього, і так посилали його від Аннаша до Кайфаша[5], аж нарешті писарчук канцлера записав собі, про що йдеться, і сказав батькові:
— Їдь ти, чесний чоловіче, додому, прийде тобі декрет королівський на грунт: листа буде надіслано до замку в Самборі.
Хоч нехоч, а мусив батько задовольнитися такою обіцянкою, бо де ж бідному хлопові турбувати своїми справами панів, та ще й у дуже неслушний час, коли всі голови були набиті воєнними справами: саме тоді королевич Владислав, а тепер наш милостивий монарх, воював з турками, і хто живий був у Львові, тільки про цю війну говорив і нею журився. Та й небезпечно було баритись у Львові — краще тікай, чоловіче, а то ще до Хотина з гарматами поженуть. А все таки батько мій повернувся додому веселий, оповідав матері і мені багато цікавого про короля, хвалився перед сусідами, підстаростою і дядьком Валентієм, що король
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди», після закриття браузера.