Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

Нарешті внизу він побачив світло, яке швидко збільшувалось. А отже, вихід із пастки таки є. І якщо це й справді не був кам’яний мішок, то отаманові вельми пощастило. Інакше нашу розповідь довелося б урвати на цьому місці.

Але ж ні, Пинтя вилетів з розколини, мов ядро з гармати, і несподіване море світла так боляче різонуло його по очах, що він аж зажмурився. Коли ж розплющив очі, то перше, що побачив, — широку гладінь води, в яку він падав із неймовірною швидкістю.

Хлюсь!!! І Пинтя занурився аж на кілька метрів під воду, подумки дякуючи Богові, що не приземлив його на які-небудь скелясті каменюки чи зелений праліс. Тоді б від розбійника точно залишилася б тільки посмертна слава.

Пинтя добряче ковтнув води і, виринувши на поверхню, голосно відкашлявся. Він глянув на чисте небо вгорі, озирнув плесо озера, що врятувало його від загибелі, і вже хотів було озвучити осанну Всевишньому, коли неподалік почув невдоволений хрипкий голос.

— Знову, трясця його матері! Знову, хай їм грець, усе мені перекапустили! — на березі розмахував руками якийсь дивний тип у зеленій мисливській вдяганці. Він, без сумніву, звертався до розбійника, бо більше нікого, куди оком кинь видно не було.

«Що це за чуперадло?» — розмірковував Пинтя, про всяк випадок попливши на протилежний берег.

— Ви куди?! — гнівався невідомий. — Пливіть сюди, якщо вже все зіпсували! — махав він своїм капелюхом із фазанячим пером. — Я дам вам, добродію, ковток чудового колоніального рому!

Почувши про ром, Пинтя розвернувся і поволі поплив до дивака. Чесно кажучи, вода була ще зимнувата і в розбійника зуб на зуб не потрапляв від дрижаків. А ром не тільки зігрів би його зсередини, а й трохи заспокоїв натягнуті, як струна, нерви.

— Давайте руку! — простяг чоловічок Пинті долоню і витяг його з води. Отаман геть знесилів, тож, скинувши кептар, сорочку і ногавиці, упав просто на землю, поволі приходячи до тями. За останню годину йому довелося зазнати стількох пригод, що іншому стало б на цілий рік життя. Сонце й вітер його потроху просушували, і Пинтя, відхекавшись, згадав про обіцяний ковток рому.

— Панцю, а де ж… — опришко підняв догори голову й побачив, що невідомий неподалік смажить на патику доволі величеньку рибину.

— О, ви вже прочуняли! — заусміхався невідомий своїми великими передніми зубами. — Дозвольте відрекомендуватися: Прунслик, мисливець, який нічого не вполював.

І сказав він це з такою гордістю, наче повідомив, що він — син короля. При цьому галантно зняв свій зеленуватий мисливський капелюх і схилився в поштивому поклоні.

«Ну й блазень! — склав губи в посмішку Пинтя. — І що сьогодні за день такий?»

— Ласкаво запрошую на обід! — показав Прунслик руками на рибину що вже парувала. Це було дуже доречно, бо розбійницький шлунок так голосно захурчав, що Пинтя аж зніяковів.

Рибу розділили на дві частини, Пинтя не міг натішитися стравою. Здається, нічого смачнішого він у житті не їв. М’які соковиті шматочки аж танули в роті. Життя на повен шлунок здалося йому значно світлішим. Юнак зачерпнув крисанею води з озерця і жадібно напився.

— Спасибі, друже! Бо голодне черево й отамана не слухає! — подякував він Прунсликові, коли після обіду витяг свою люльку й почав набивати її тютюнцем, який, на щастя, у розбійницькій коморі ще не перевівся.

— Куріння вадить вашому здоров’ю, — м’яко всміхнувся Прунслик.

— А падіння з такої висоти йому не вадить? — показав розбійник рукою на ставок та високу скелю, посередині якої зяяв отвір, що з нього випав Пинтя. — До речі, переді мною ніхто з цієї печери не вивалювався?

— Ви маєте на оці Зеленого зайця? — знову скривився Прунслик ідіотською посмішкою.

— То заєць усе ж був?! — здивувався Пинтя, і аж сплеснув долонями об коліна. — Чому ж я не помітив його в озері?

— На жаль, саме його й не було! — зітхнув Прунслик. — Я сам пильную Зеленого зайця, але все марно.

— Ви?! Але навіщо?

— Маю таку потребу.

— Ти ба! — гукнув Пинтя, вихопив із Прунсликових рук мисливську флягу з туземним ромом і зробив три великі ковтки. — О, трохи стало краще. Розповідайте далі!

— Балакучий Заєць вам, либонь, нагадує «Алісу»?

— З якого ще лісу? — не втямив розбійник.

— Не лісу, а «Алісу в Дивокраї». Це улюблена книжка моєї тітоньки Пудермантель, — набундючився мисливець. — Але наш Зелений заєць з їхнім Кроликом нічого спільного не має.

— Я нічого не второпав. У вас, любий друже, видно, до голови прилило забагато крові.

— Що? — оторопів Прунслик.

— От і я кажу: не забивайте мені баки, бо я нетерплячий, — Пинтя підтяг до себе свою сокирку. — Можу й зайву кров пустити, коли з мене дурня роблять.

— А-а, розумію, — шморгнув носом Прунслик. — Розбійники — люди гонорові. Завжди їм бракує часу на тиху приємну бесіду. Все від когось тікають.

— У мене був приятель, — перебив його Пинтя і взяв до рук бартку,[1] — котрий хвалився, наче чує, як трава росте. А це в його черепку солома потріскувала.

— Кх-кх, — прокашлявся мисливець. — Тойво, Зелений заєць з’являється тут не часто. Але я вже точно примітив, що раз на місяць він тут буває і падає з тієї нірки, з якої сьогодні тюхнулися ви. І я вже був певен, що нині нарешті його спіймаю. Навіть приготував велетенські сіті, — він показав на човен, що хлюпався при березі. — Але, на жаль, мені, як завжди, не щастить. — і

— Ох, яка жалюгідна роль бути в житті