Читати книгу - "Кожен день – інший. Щоденник"

У мене були постійні читачі, декого я знаю особисто. Наприклад, Юлія Мельникова, що написала роман «Львів самотніх сердець», я цей роман переклала, а Василь Ґабор видав, Валентин Лученко, мислитель із Києва, який пише чудову медитативну прозу, Віталій Щербаков із Нікополя, дивовижна людина, який перекладав увесь цей час щоденник і розсилав по всьому світу друзям, передавав відгуки. Він же й переклав «Урізьку ґотику», «Слугу з Добромиля», «Зачарованих музикантів». Не було б моєї сторінки на «Прозі.ру», я б не пізнала цих людей, чия думка для мене дуже важлива, бо ми існуємо в єдиному культурно-етичному полі, і коли я писала щоденник, то думала про них, а часом писала для них. Алія Єгізбекова, Марина Гареєва, Олексій Ващук, Василина Іванина, і невідомі читачі, які нічим себе не виказали, хоча, можливо, ми знайомі. Я вважаю це просто виявом делікатності. Отож, перш ніж щоденник отримав паперову форму, він уже був прочитаний і навіть перекладений російською мовою. І тепер мені не страшно віддавати його на суд іншим читачам. Критики ж, звісно, на те і є, щоб ставитися з підозрою до подібного жанру. Або людині нема про що писати, або в неї манія величі — можуть подумати вони.

Насправді все просто. Уже дописуючи щоденник, щоб не став він моїм безкінечним обов’язком, я збагнула, навіщо це роблю. Щоб переконатись самій і переконати інших: наше життя не суцільна смуга одноманітних днів, які ми намагаємось урізноманітнити. Кожен день — не схожий на інший, кожен день — це перемога над смертю і забуттям, і кожен день може виявитись останнім. Тільки тоді ми будемо цінувати себе і шукати власну неповторність серед шорстких стін буття. Щоденник повернув мене якоюсь мірою самій собі, бо я відчула, що раптом впряглася у віз разом з іншими, а це — не моє. Дух нонконформізму витає наді мною все життя.

Культурний контекст зникає, коли ми втрачаємо свободу, спершу зовнішню, а тоді внутрішню. Багато речей з життя людей не перестає мене дивувати, бо я знаю, що марнославство, гординя, дріб’язковість знищують людську особистість. Така людина ніколи не стає дорослою, бо не була ніколи дитиною. Страшно жити у цьому світі, що деградує на очах. Колись я написала: «Так є, але так не повинно бути». І я радію, коли чую ці слова від когось. Значить, комунікація відбулася. А тепер наступним кроком для нас нехай буде: «Якщо не можеш знайти двері, то намалюй їх на стіні».

Щиро Ваша Галина Пагутяк

Три сойки прилетіли під моє вікно і сіли на аличу, дерево бідних і голодних. Плоди давно зірвали люди, пообтрушував вітер, листя опало. Одна сойка зазирнула навіть на балкон, де в щілинах заснули комахи й сховалось насіння.

Коли я бачу цих птахів, зразу пригадую «Сойчине крило» Івана Франка, повість у формі листа змученої хворої жінки. «Чи тямиш мене, Масіно?» — раз у раз звертається вона до чоловіка, якого колись скривдила. І тепер не те, що не можна щось змінити, а вже не хочеться щось змінювати. Хворий Франко наливає собі в баночку чаю, загортає в папір два кусники хліба. Йому на це потрібно втричі більше часу, ніж колись. Він спускається з гори в діл, звертає направо. У Львові не заблукаєш, тут можна перетинати місто по діагоналі й думати про щось своє. І так він кожного дня йде до бібліотеки Оссолінських, і баночка чаю в кишені пальта гріє йому стегно, осипаються крихти хліба. В другій кишені шелестить папір і калатає олівець. На високих деревах Цитаделі кричать сойки голосами котів, ворон, собак. На Сихові, де я сиджу зараз перед комп’ютером, ще нема нічого. Самі ліси й пасовиська.

3.11.2011

Клени вже облетіли. Нуль градусів надворі. Холодний нуль, таке собі безтемператур’я. Нуль — це холод і темрява. Я рідко згадую ті часи, коли бувала у Львові транзитом, а якщо згадую, то це як нуль: холод і темрява душі. Руїни 90-х років, коли ламався не політичний устрій, а стосунки між людьми. Моє приватне і творче життя теж почало опускатися в бік мінуса, і це викликало в мене дуже багато емоцій.

Надто багато емоцій — це мінус, бо вони вимагають душевного ексгібіціонізму й помалу висушують серце. Може, тому й радять за мертвими не надто довго плакати, щоб не перетворитись на випалену пустелю, над якою безжально сяє сонце, схоже на нуль.

Врешті я позбулась усіх нулів, знайшовши собі стіни і двері. І коли я чую про чиюсь смерть, то думаю: «Що ж, вмирати — це природньо». Бо крім холодного і темного нуля існує ще безкінечність.

4.11.2011

Колись я рік мешкала на вулиці Сковороди у винайнятій квартирі-кавалєрці, в будинку, що був збудований з розібраного австріяками замку. Ніколи мене так не обдурювали і не зраджували, як в той рік, і ніколи мені не було так соромно за своє невміння розставити все на свої місця. Після того я знову перебралася з дочкою до Урожа, аж поки не отримала власну квартиру. Ці дві квартири схожі одна на одну тим, що я боялась загубити від них ключі, бо ніколи перед тим не мала ключів від