Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра.

Бо дядечко Леон то був дядечко, і другого такого не знайдеш у Польщі, ба, може, навіть у всьому світі! Високий, кремезний, мов атлет, і водночас лагідний, як дитина. Обличчя у нього було наче у Робінзона Крузо, коли той кілька місяців прожив на безлюдному острові: засмагле, свіже, заросле аж по самі очі рудою щетиною. Очі невеликі, але бистрі, зате ніс здоровенний і трохи схожий на баклажан. І коротенько — їжачком — підстрижене волосся, ніби щітка до натирання підлоги. Одним словом — дядько Леон, рідний брат моєї мами і наймиліша в світі людина.

Стидно, що я так дорікав за ті загублені гроші. Він узяв мене в цю чудову подорож із Варшави, так витрачався на мене, а я тут мудрував.

— Нема про що думати, — повторив я за дядьком. — Хай йому грець, от і все! — плюнув я на дев’яносто тисяч з такою огидливістю, мовби то — крадені гроші.

— От і полегшало тобі,— засміявся дядечко.

— Ще ні, але ось-ось полегшає.

— Нарешті якесь людське слово! Скоч до мамута, принеси намет і кілочки — одразу про все забудеш. Тільки мерщій, бо немає часу! Надходить ніч.

Я скочив по намет. Дядько Леон тим часом вибрав місце на ночівлю. Кращого ніхто б не знайшов. То була невелика галявина, повна папороті й квітів, затінена гіллями, яке низько звисало з дерев. Збоку лежали здоровенні моховиті валуни, б а далі, поміж заростями, протікав струмок. За каменями потік падав каскадом і дзвенів у непорушній тиші. Нижче тягнулася розлога долина — дика, таємнича, аж по верховіття дерев оповита сутінками, на дні її — тоненька, мов волосина, річка й сіре громаддя скель. А прямо переді мною — вкриті лісами гірські хребти і над ними — шпилі Проклетиє, що сяяли в полум’ї заходу сонця.

Ми поставили намет, принесли всі речі, а коли темрява погустішала й залила всю долину, розпалили багаття. Почували себе достеменно як первісні люди, а наш мамут на чотирьох колесах — єдиний представник цивілізації — зостався далеко край шосе.

Дядько витягнув з рюкзака шмат мисливської ковбаси, розрізав навпіл і кожен кусок настромив на шпеник.

— Буде пишна вечеря.— І подав мені один патичок.

Ми сиділи мовчки. Смажили ковбасу над вогнем. Пахло пригорілим жиром і димом. І даю слово, я ще ніколи не їв такої смачнющої ковбаси. Польська ковбаса під чорногорським небом. Розкіш та й годі, їж — не наїсися.

А потім на тринозі гріли чай, як звикле, по-траперському. Коли вода закипіла, дядечко всипав туди кілька пучок чаю. Чекали, поки завариться. Вода сичала, бризкаючи на вогонь, а над казанком здіймалася пара. Було щось таємниче в цьому звичайному готуванні чаю. І знову ми довго мовчали, втупившись у язички полум’я, що танцювали на жариві.

Раптом дядько задер голову.

— Буде погожа ніч. Що б ти сказав, коли б ми переспали отак просто неба? Витягнемо з намету матрац, позалазимо в спальні мішки, буде зовсім тепло.

— От і добре, — згодився я.— Це моя мрія — поспати просто неба.

Просто неба було прямо казково.

— Розкіш, — мовив я дядькові.— Як у найдорожчому готелі з видом на гори, з вентиляцією, музикою. І не треба платити великих грошей.

Я лежав, підклавши руки під голову, наді мною в гіллі шумів вітер, десь у камінні дзвенів потік, а проте панувала така тиша, що я чув своє власне дихання і дядечкове сопіння. Небо було темно-синє, мало не чорне, а зорі ясні-ясні та великі. Інше небо, не таке, як у нас, і зорі інші. І Чумацький Шлях, мов срібляста смуга, перетинав обрій понад застиглими хребтами гір.

— Про що думаєш? — зненацька спитав дядечко.

— Дивлюся на Чумацький Шлях. Він не такий, як у Варшаві.

— Тут його краще видно. Ми дуже високо і на півдні.

— І здається мені, що він пливе.

— Це серпневі ночі створюють таке враження.

— І що я малий-малесенький, такий, як порошинка.

— Може, ще менший, — засміявся дядько.

— Менший од порошинки і зовсім невагомий.

— Це так і є.

— І... так почуваюсь, наче не розумію самого себе... Наче не знаю, хто я такий.

— Це тільки доказ того, що ти мислиш.

— І смішно,— затнувся я, — але в цю хвилину мені бачиться, що наші загублені гроші перед оцією незмірною просторінню —