Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

зубними протезами. А трапилося ось що: через катаракту на правому оці Ферметерену, щоби прицілитися, потрібна була чиясь допомога. Еферт, такий собі вічний хлопчик Помагай, стояв якраз позаду нього: ніс на одному рівні з києм. «Крапельку вліво й трохи глибше…» — почав було він, але не встиг договорити, оскільки Верметерен зацідив кінцем кия прямісінько Еферту в щелепи. В яблучко!

Тепер Еферт скидався на хлопчика Помагая, котрий уже сам потребував допомоги зубної феї. Він шепелявив, а тому його важко було зрозуміти. Отже, щоби зачитати щось із мого щоденника на моєму ж похороні, йому доведеться насамперед здати в ремонт ті зуби. Та це навряд чи відбудеться скоро, адже майстер зубних протезів, схоже, вибув із гри. 200 тисяч на рік, помічниця (та ще й гарнюня!), три поїздки на Гаваї щороку — й усе одно в нього розладналися нерви. Як таке могло статися? Може, до ручки його довели роки роботи із древніми зубними протезами, так інкрустованими рештками харчів, що по них повзали личинки. Ну, це я так приколовся!

Новорічні пундики, які подали у Відпочинковій кімнаті, що внизу, могли потрапити сюди лише із благодійної крамниці. Учора вранці я із ввічливості взяв один і хвилин із 20 вбив лише на те, щоби проковтнути шматочок. Щоби якось вийти зі скрути, я вдав, що в мене розв’язалися шнурівки, аби мати пристойну нагоду пірнути під стіл і заштовхати останній шматок у шкарпетку.

Воно й не дивно, що до тих пундиків майже ніхто не торкнувся, хоча зазвичай усе, що задарма, тут зникає так швидко, що не встигнеш навіть оком змигнути.

Каву заведено подавати о 10:30 у Відпочинковій кімнаті. Якщо ж зазначена кава не з’являється до 10:32, то перші пожильці починають багатозначно поглядати на годинники. Так наче на них зачекалися спішні роботи. Те саме стосується і чаю, який мають приносити о 15:15.

Один із найзахопливіших моментів дня — яке печиво ми будемо смакувати сьогодні за чаєм чи кавою? І вчора, і позавчора ми смакували зачерствілі пундики. Бо, звісно ж, викидати харч «нам» ніяк не випадає. Краще вже з’їсти — і врізати дуба.

П’ятниця, 4 січня

Учора ходив до квітникаря, аби купити кілька горщиків із квітами. Тож за тиждень, коли розцвітуть гіацинти, я зможу сказати собі, що дожив до ще однієї весни.

У більшості кімнат у цьому будинку для перестарків різдвяні прикраси зберігаються аж до квітня. Разом зі старими сансевієріями[1] та примулами[2], жити яким лишилися лічені дні. «Шкода їх викидати».

Якщо природа деінде і втішає людину у її житті, то хоч на хвильку завітати в кімнату до старого голландського пенсіонера вона геть-чисто забула. Як правило, стан кімнатних рослин надзвичайно точно відображає стан розуму людини, котра за ними доглядає: обоє лише чекають сумного кінця. Чи то аби скоротати час, чи то через легку забудькуватість, але старі пліткарки поливають свої квіти щонайменше тричі на день. Як і слід було сподіватися, вижити не вдається навіть сансевієрії.

Пані Фісер запросила мене завтрашньої днини на чашечку чаю. Мені варто було відмовитися хоча б тому, що від неї смердить, одначе я відповів, що залюбки зайду до неї на хвильку. Ось і настав цей фатальний день. Так тобі і треба, телепню: бачили очі, що купували! Якщо мені не спала на гадку пристойна відмовка, то муситиму стерпіти бездумну балаканину разом із пересохлим бісквітом. Як їй вдалося перетворити пухке тістечко на сухий шмат картону — дивом дивуюся. Щоби запити бодай один шматочок, будь-кому знадобилося би щонайменше зо три чашки чаю. Завтра наберуся відваги і відмовлюся від другого запрошення. Почну нове життя.

Нове життя в сумлінно начищених черевиках. Півранку на них витратив. Із самими черевиками я впорався досить швидко. Значно довше намагався відшкребти з рукавів сорочки крем для чищення взуття. Однак тепер вони гарні та лискучі. Це я про черевики. Рукави я, зрештою, просто закасав. Не зміг їх відтерти.

Хтось, уздрівши їх, неодмінно здійме брови. «Як вам завжди вдається так зашмарувати рукави, пане Груне?»

Життя тут складається або з ніколи, або із завжди. Одного дня їжу «ніколи не подають вчасно і завжди надто гарячу», а наступного — «завжди зарано і ніколи гарячу як слід».

Час від часу мене тягне нагадати людям про їхні ж попередні, доволі суперечливі твердження, та від логіки тут користі замало. «О, пане Груне, вам є чимало чого сказати й про себе, хіба ж ні!»

Субота, 5 січня

Учора за вечерею знову здійнявся лемент: у меню — індонезійський смажений рис. Більшість тутешніх старожилів лишаються вірними тушкованій капусті з картоплею — жодних чудернацьких заморських страв. Ще в середині шістдесятих, коли в Нідерландах вперше з’явилися спагеті, ті ж старожили говорили: «Ні, дякую». Спагеті всього лише не вписувалися в їхнє тижневе меню: понеділок — ендивій[3], вівторок