Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Моє літо було повне захопливих місій: погасити пожежу в Каліфорнії, вивезти марихуану з величезних заповідників на заході країни, надати допомогу після урагану в Техасі. Але врочистим фіналом того виснажливого літа мала стати місія, яка мені подобалася найменше, — довгострокова рятувальна операція на воді. На вантажному шляху посеред Тихого океану постраждав рибалка, тож мене й мою команду послали забрати його й перевезти в безпечне місце.

Я чітко пам’ятаю, як багато років тому, у першому відрядженні в складі Повітряних сил, переглядала в кінотеатрі «Ідеальний шторм» — тодішню кіноновинку. Коли команда на рятувальному вертольоті зрозуміла, що не зможе заправитися від літака-заправника й дістатися суші, я зіщулилась і ледь дивилася на екран. Коли вони впали в океан, я подумала: «Ох… Я дуже хочу бути пілотом, але нізащо не потраплю в таку ситуацію. Треба бути геть скаженим, щоб полетіти вертольотом на середину океану!»

Однак минуло вісім років, і ось вона я. Лечу таким же вертольотом, як бачила в тому фільмі. Лечу над океаном, не маю можливості дозаправитись і шукаю вільного від акул місця, щоб посадити вертоліт на воду. Отака доля.

У перші дні жовтня 2008 року ми прибули на позицію в Сан-Дієго — іншими словами, на майданчик, з якого мав початися наш політ на корабель тривалістю щонайменше десять годин. Тож треба було чотири рази дозаправитися в повітрі від С-130, щоб добратися туди й назад. Це мав бути найдовший політ за всю мою кар’єру, і я знала, що нерви (і сечовий міхур) у мене напружаться до краю. То була перша місія, коли я мала летіти аж на середину океану, хоч мене, правду кажучи, взагалі дратували польоти над водою. Але це була моя робота, тож я зусиллям волі зосередилася на підготовці.

Ми вилетіли із Сан-Дієго вранці, проте на зворотну дорогу підготували окуляри нічного бачення. Напередодні ввечері ми спланували місію і знали, що вчетверте дістанемося танкера, коли надворі буде вже ніч. Ми прихопили із собою сандвічі й воду, але я сумнівалася, що в тій ситуації взагалі зможу їсти. До того ж я знала, що мені треба майже зневоднити себе, щоб не вдаватися до вигадливого танцю зі спробами помочитися в гелікоптері. Хлопцям просто слід мати напохваті порожню пляшку, моя ж історія дещо складніша.

Крізь хмари ми летіли на висоті кілька сотень метрів над рівнем моря, але прогнози впевнено обіцяли, що далі небо розчиститься, — це були хороші новини. Чисте небо означало б, що ми точно зможемо піднятися на потрібну висоту й дозаправитися від С-130, який супроводжуватиме нас.

Коли ми «намочили ноги», тобто вилетіли за лінію берега у відкритий океан і помахали суші рукою, то пройшлися відповідними контрольними списками. Вони тільки посилили мою тривогу.

З якоїсь причини приводнення в стилі «Ідеального шторму» передбачало те, чого я найбільше боялася з усього, що ми могли робити як виконавці пошуково-рятувальних дій у бойових умовах, і я мала щоразу переборювати цей страх, коли «мочила ноги». Це могло бути тренування над озером чи реальна рятувальна операція на воді, але я завжди мала глибоко вдихати, коли звіряла все з контрольним списком операцій. Я знала, що не лише мені лячно, однак решта команди більше нервувалася через чотири дозаправляння в повітрі.

Правду кажучи, дозаправляння в повітрі — моє улюблене завдання, хоч і добряча шарпанина нервів. Мета така: треба дотягтися кінчиком заправної штанги до горловини шланга на С-130. Штанга — це металева трубка, яка виходить праворуч із нижньої частини повітряного судна, приблизно на відстані два з половиною метри від диска тягового гвинта. Горловина шланга, подібна до брандспойта, яким користуються пожежники, має металеві кільця завширшки близько сорока п’яти сантиметрів і схожі на парашути стабілізатори.

Тренуючись дозаправлятися, ми працюємо за тим самим сценарієм. Спочатку налагоджуємо радіозв’язок із С-130 і тримаємо стабільний курс. Вони йдуть на зближення — зменшують швидкість і летять попереду вище від нас. Ми реагуємо — збільшуємо оберти, набираємо швидкість і висоту. Зазвичай це досить легко, бо в нас порожній бак, а отже, менша вага вертольота. Коли ми тренувалися це робити з повним баком, було дещо складніше. Тренуватися «на одному моторі» (тобто з обмеженими потужностями — так, ніби один двигун перестав працювати) теж весело. С-130 має летіти нижче, а не вище від літака, тоді як вам треба знизити висоту і влучити заправною штангою просто в горловину шланга. Є тільки одна спроба: у реальній ситуації на другу просто не вистачить технічних ресурсів. Тобто все треба робити з першого разу, ще й так, щоб не осоромитися.

Того дня, коли ми летіли на корабель, перше дозаправлення відбулося приблизно через три години польоту. Ще через три години я вдруге зістикувалась із С-130. Дозаправлення вертольота може виснажувати і фізично, і морально, тож зазвичай пілоти роблять це по черзі. Коли я сіла за кермо, Фінн, другий пілот, зв’язався із заправником по радіо і бортмеханік (або БМ) вигукнув, що бачить С-130 попереду вище від нас.

— Набирайте висоту, — сказав він.

Я обережно штовхнула ручку «крок-газ», збільшуючи потужність, і трохи опустила ніс вертольота, щоб підтримати швидкість. Звично глибоко вдихнула і поворушила всіма пальцями, аби вони не були такими напруженими. Я не раз помічала: найгірший учинок у точному маневрі на кшталт такого, як роблю я, — це надто міцно тримати штурвал.

Набираючи висоту, я кожні кілька секунд озиралася через плече, аж поки побачила С-130.

— Так, він підлітає справа, — вигукнув БМ, який відстежував наближення заправника в десятих частках кілометра. — П’ятсот метрів… чотириста… триста… двісті… Ти маєш його бачити.

Я глянула через теплицю — так ми називали віконечко зверху.

— Бачу. Підіймаюся вище й повертаю правіше, — озвалася я.

Мої очі ніби приклеїлися до заправника.

Я зайняла позицію зліва позаду літака, і вони