Читати книгу - "Перли і свині"

Люди, на превеликий мій жаль, не виправдали моїх фантазій, моїх зачаєних думок: вони висіли темними гронами на вулицях, наче після полудневої аргентинської сієсти, перед моніторами, перед глибокими виходами підземних кав’ярень, невимовно дорогих і модних; у жінок палали очі, вони прямо з пляшок пили слабоалкогольні напої, шепотілися, томно закочуючи очі. Схилялося до вечора. Темрява, ніби хтось розмазував фарбу ганчіркою, поволі ховала людей у напівтіні. Напівтіні зв’язувалися по мобільниках з Парижем, Сполученими Штатами й істерично кричали щось у темряву на незрозумілій каркаючій мові параноїків. Я вів машину повільно, смакуючи паскудний настрій і тривогу. Сьогодні я вирішив не вертатися додому, а поїхати в свій заміський дім. Повільна і сумна атмосфера міста несподівано вибухнула яскравими бризками, спалахнула і засвітилася, як велетенський монітор. Я потягнув машину під низкою однакових кав’ярень, з яскравими цятками молодіжного одягу і спітнілими від збудження обличчями, і погнав її трасою під низьким сірим небом, що дряпало своє риб’яче черево об голі верхівки дерев. Далі йшли сосни. Було приємно думати про затишок самотності у домі. Там, у кількох кілометрах, жила моя печаль, як вирок суду над убивцею. І я впевнено повертався туди, маючи надію, що лишуся у тому світі до кінця своїх днів. Там, у запахах, що лишилися від Рити, від запахів, звітрілих запахів, я тихо ненавидів людство, зневажав себе і своє життя; але тільки там, у цьому чорнильному мороці, я відчував себе людиною. Навіть тоді, коли не міг взагалі згадати її обличчя. Нас відділяла вічність і загадка смерті. Що по собі теж виходило здорово.

Будинки і люди, низки сіруватих передвечірніх ліхтарів, гомін, сморід і смог міста щезли; починалася найнелюдиміша ділянка дороги, котру я найбільше любив. Тут, у цьому вибалку, що починався з розгону, напевне, від самого центру міста, і розтягнувся на багато кілометрів, стояли величезні особняки нинішніх можновладців. Принаймні кілька десятків років я не відчував, що живу якось відокремлено і що є люди, які живуть інакше. З нинішнім головою нашої корпорації, з директором, ми приятелювали зі школи. Мусій – людина по життю сам собою оборудка: невисокого зросту, iз круглими чорними очима, він захоплювався усім, що стояло напроти: ніколи не вибирав мораль, коли можна було дістатися іншого берега й отримати свою насолоду. Більше подібний до мокрого схарапудженого птаха, він володів інформацією, володів простором й ідеями. Усупереч мені, він ніколи не був ідеалістом. Обидва ми були діти багатих батьків. Одного разу, в сімнадцять, ми несподівано і при тому разом відчули тремор у наших жилах, у нашій крові: ми подивилися, наче сіамські близнюки, на людей, що нас оточували, і не захотіли так жити, принаймні в той період життя. Нам хотілося неспокою, влади і головне – самим заробляти гроші. Жили ми з ним, як два ідіоти у сметані, і лише мріяли. Нічого особливого – зранку прокидаєшся, потім плетешся до батька, щоб вициганити кількасот баксів і завалитися в клуб і просцяти гроші на якусь довгоногу лахудру. А потім ми познайомилися з Абрахамом Лі… Ось коли синя чистота дитинства й оранжева юність змінилися чорним практичним цинізмом. Життя оскалило всі тридцять два щербатих зуба… Я оглянувся на місто, і вгорі вже бачив страх, який завтра, не пізніше післязавтра, радіоактивними випарами осяде на голови лінивих і жирних мешканців столиці. Ха!

Абрахам Лі був живучим, як щур. Під перший нічний клуб було віддано довгий ангар для міні-літаків. Клуб, заодно і нічний стрип-клуб, знаходився на самих задвірках. Білі дюни пісків рваними хмарами тягнулися до горизонту і вливалися у сині озера, тоді ще повні риби, котру намахані прибульці із сільських чорнобильських зон не вивели динамітом та електровудками. Синій квадрат із жерсті, майже чотириста квадратних метрів, поділених рівно на чотири частини, стояв на пустирі. Там, серед голих цицьок і задів, пластикових потилиць колгоспних голів у мішкуватих костюмах від Валентіно, серед сивого диму і горілки «Распутін», яку ковтали упереміш з лікером «Амаретто», зрідка попадалося віскі, ми і зустріли Абрахама Лі, проповідника з Конго.

У той час у різнобої крутилися інтелектуали і просто потвори, навантажені купами, лантухами чорного налу. Абрахам Лі прибув з Конго з більш ніж сумнівним паспортом, але з великими кримінальними протекціями і зв’язками. Він, Абрахам, чорніший пекельної смоли, скромний у світській розмові і веселий та розбитний серед глухих хлопків корків «Мадам Кліко» та гарних жіночих грудей. Проте поки що все це протікало повз нього великою яскравою річкою, де не видно було жодного берега. Море почуттів і бажань. Але він керувався залізною логікою. Нам це імпонувало. Ми були дурні, наче ті кошенята, що вперше з великого сірого і похмурого дому впали враз на мокрий нічний брук під дощ та вітер. І чиїсь важкі теплі долоні прикрили нас, двох колишніх мажорів, котрим гординя відмовила повернутися додому і попросити пробачення, впасти на коліна блудними синами. Ми його застали таким: чоловік африканського походження з гнучкою талією, дужими руками убивці, з довірливим поглядом дитини, що, блискаючи червоними від кокаїну зеньками, витанцьовував ламбаду з двома білими гарненькими дівчатками. Спочатку ми з товаришем зацікавилися дівчатами, але через деякий час нас почало вже нудити від «Амаретто» і «Распутіна», а ще більше від невиразних, розплилих, наче жаби, нуворишів з великими претензіями й амбіціями; дратував навіть сам склад, перероблений на нічний клуб. Тут гуляли протяги, від яких надимало стіни, задраповані синім та червоним сукном. Йшов кволий осінній дощ. Шум його пробивався крізь гамірливе диско. Я допив чарку, і мене пройняла ностальгія, як завжди проймає пожежну істоту нашого народу: краще у чужих, ніж у своїх. І за кілька хвилин ми сиділи у компанії веселого негра, купки напівголих дівчат, зблизька не дуже привабливих, але якщо поставити на вік, на алкоголь, на задушевну розмову, то все це не мало ніякого значення. А говорив Лі чудово. Лі піднімав руку, наче тобі Фідель або Че, як один з пророків, і говорив:

– Чого хоче Господь Бог? Чистоти і порядку. Щоб кожен у цьому світі знайшов свою втіху…

І це було логічно. Він, Абрахам Лі, як я говорив, залізно володів логікою. І Мусій нашорошив відразу вуха, а я їх